Катерина і просила сина, і сварила, щоб не ходив до дівчини, яку незлюбила через її маму – вважала жінкою не гідної поведінки, бо народила позашлюбну дитину, мовляв, яблуко від яблуні недалеко падає.
Микита ніби й слухав маму, але остаточно відмовитися від Лариси так і не зміг. Тато в конфлікт не втручався, але, підтримуючи дружину, вирішив: хай іде служити в армію, навіть сам сприяв, щоб сина якнайскорше у весняному призові забрали.
Чоловік пам’ятав, як у молодості бігав за Валентиною, мамою Лариси, але гонорова красуня крутила носом, чекала принца на білому коні, і на таких сільських хлопців дивилася звисока, поки не «залетіла» невідомо від кого, на зловтіху невдалих залицяльників.
Його давня образа ніяк не відпускала, а зараз сина їм подавай. Не вийде! Тому хай Микита йде до війська, щоб чого не вийшло, а дівчина хай пошукає іншого. Забудеться за ці два роки: очі не бачитимуть – серце не болітиме.
Микита служив у сусідній області, батьки частенько їздили до нього: і на присягу, і в будь-який інший час, коли мали таку змогу. Якось побачили, що синові принесли лист, здивувалися, поцікавилися, від кого.
Микита ніколи не вмів щось вигадувати на ходу, тому мовчав, але стало зрозуміло, з ким листується. Батькам не хотілося знов підіймати тему його стосунків із Ларисою: військова частина – не місце і не час для розборів, де їхній син має відслужити й змужніти.
Повернувшись додому, і чоловік, і жінка почали пильно спостерігати за хатою Валентини. Катерина в розмові з односельчанками при нагоді згадувала й про минуле Валі, й про теперішнє була не проти попліткувати.
Жінка ковтала їхні вислови: «колись твій Степан бігав за Валентинкою, а нині можеш її доньку за невістку мати», терпіла іронічні посмішки задля хоч якогось компромату на маму й доньку, щоб всю інфу синові зливати.
Але попри сільську звичку всіх обговорювати й обмовляти Катруся про Валю й Ларису так нічого суттєвого не вивідала. Тоді жінка вдалася до місцевої «Пошти»: то конверт купити, то журнал передплатити, то за світло заплатити.
Ні, щоб все зразу, а так, щоб ледь не кожен день «добрий день», лишень аби щось дізнатися про листування Микити з Ларисою. Листоноша виявилася такою, що «добре розуміє маму, бо сама сина виховує», і погодилася(не задурно, звичайно) дати Катерині знати про лист.
Не відставав від дружини і Степан, хоч йому далеко було до активності жінки, але продумував, що він скаже при «випадковій» зустрічі з Валею, мовляв, образи він не тримає, але й родичатися з нею не бажає.
Які слова дібрати, коли «випадково» побачить Ларису, чоловік не знав. Коли ще й не здогадувався, що син учащає до цієї дівчини, побачивши її, був вражений, як вона подібна на маму в молодості: така ж золотоволоска з синіми-пресиніми очима, дрібними цяточками веснянок на носику.
Якраз ця подібність дівчинки, ця мамина копія ще в дитинстві не давала можливості сільським пліткаркам вгадати, хто ж її батько.
Валя відплакала, відстраждала через свою гірку долю, але так і не призналася, хто ж тато Лариски, інститут залишила, від батьків перебралася в стару хату покійної бабусі, щоб не чути постійних звинувачень і випитувань, навіть допомоги від них не приймала.
Жінка брала з собою ще маленьку дитину та їхала на заробітки. Там винаймала хату, брала за няньку якусь бабусю та обробляла ділянку буряків. Таким чином і виживала, прагнула тільки, щоб донечка мала все необхідне, тільки задля неї жила й важко гарувала, тому передчасно постаріла, змарніла й посивіла.
Проте для односельців вона була в статусі жінки, яку називають не найдобрішими словами. Валя це відчувала, стала відлюдкуватою, навіть у церкві стояла завжди біля самих дверей, а суворий священник при освяченнях пасок і яблук так щедро тряс над нею кропилом із свяченою водою, ніби хотів вигнати сім бісів, як і колись Господь із Марії-Магдалини.
Валентина готова була й надалі покутувати за свій гріх, тільки б донька була щасливою. Вона така красуня, розумниця, студентка коледжу, тільки б добра доля судилася їй.
Катерина працювала кухаркою в лікарні. Якось вона здалека побачила біля поліклініки Валентину з донькою. «Чому вони тут? Захворіла котрась із них?» – запитувала сама себе, боячись здогадки, яка засіла в її голові.
Відтоді Катруся почала пильно приглядатися до живота Лариси і не помилилася: дівчина була при надії. В глибині душі жінка не сумнівалася, що це дитина її сина, але їй було байдуже, весілля вона не допустить, чого б це їй не коштувало.
У селі вже повним ходом ішло обговорення цікавого стану Лариси, про батька ще не народженої дитини ніхто й не сумнівався. Листоноша, замість віднести лист сина до Лариси, віддала його Катерині. Жінки його обережно відкрили, прочитали, одне речення остаточно підтверджувало страхи мами: «як там наш синочок поводиться у твоєму животику».
Значить, далеченько все зайшло: дівчина вже й обстеження зробила, й стать дитини Микиті вже повідомляла, то збирається таки народжувати.
Що з цим усім робити? Лист, однозначно, треба спалити. Зробити тест у Валентини не вистачить грошей, а лист може бути доказом, якщо дівчина подасть до суду на встановлення батьківства.
Задумано – зроблено, листа вже нема. Якими будуть подальші кроки подружжя, що “тільки добра бажають своєму сину”?
Ввечері Степан і Катерина приходять до Валентини, але не в статусі майбутніх сватів, а суворих суддів, мовляв, погано виховала свою дитину, не засвоїла уроку зі свого життя, не контролювала доньку, а вона хай не приписує свою дитину їхньому сину, бо про неї таке люди говорять, що соромно й слухати.
Така невістка їм не потрібна, в Микитки є дівчина, і зразу після армії він одружиться з нею.
Лариса не стримала сліз від образи, Валентина, замість присоромити доньку, посварити, на що ті двоє сподівалися, обіймала, заспокоювала, витирала їй сльози, а подружжю наказала забиратися геть, поки вона їх поганою мітлою не вимела.
Степан з Катериною поспішно покинули оселю, не знаючи чого надалі чекати від розгніваної Валентини.
Через кілька днів стало відомо, що Валентина з донькою назавжди покинули рідне село. Як складеться доля всіх цих людей? Чи буде щасливим Микита? Чого заслуговують Степан і Катерина? Яким бумерангом повернеться до них таке «бажання добра їхньому сину»?
Фото: Olesia Oleksandrivna.
