Жили ми з Віталієм в селі, роботи людської нема, вибір або в магазині працювати, або їздити в сусіднє містечко на роботу. Толку від такого заробітку було мало, а двох дітей нам треба було на щось ростити.
Віталій час від часу їздив на заробітки, бо офіційно працював землеміром і вважав, що зі своєю професією не можу працювати важко. Я ж тримала господарку, город і хата з дітьми – все трималося на моїх плечах.
Діти у мене в рік різниці, тому на початках взагалі було дуже важко з ними, але й потім легше не ставало.
В свої тридцять років я виглядала так, наче мені сто і почувалася так само. Робоча ломова коняка, яка тягне на собі все і лише на собі економить.
Але останньою краплею стала зустріч випускників, де я виглядала гірше за всіх, хоче в шкільні роки вважалася красунею. В тут Ритка, на яку в школі ніхто уваги не звертав, просто сяяла, а я, перша красуня, ховала порепані руки.
– А все, Лідо, – казала мені Ритка, випускаючи клуби диму, – через те, що чоловіка у тебе доброго нема. Ось і весь секрет.
А як почала розказувати, як вона ходить на масажі, потім на корекції, потім на ще щось і скільки це грошей коштує, то в мене в роті аж пересохло… Як такі грошищі та на вітер викидати?
Прийшла додому і впала, як то зараз кажуть, в журбу і тугу, приправлену бентегою.
Але мій стан чомусь мої не побачили, ні чоловік, ні діти. Їм не було цікаво, чому у мами очі червоні і ніс, чому вона сидить з п’ятої ранку на стільчику, а корова реве на всю вулицю, бо недоєна.
Єдина, хто прийшла мені на допомогу, то була кума.
– Що ти сумуєш? Та сама поїдь і зароби! Ти ж бачиш, як тепер жінки шастають за кордон, на три місяці поїдуть, а зароблять так, як за рік на зарплаті!
І це мене справді окрилило. Я просто знала, що ніякі розмови з чоловіком про те, що варто б більше заробляти, вони просто не подіють.
Я зібрала сумку, дітей цмокнула, чоловікові розказала, що і як робити, та поїхала х чистою совістю. Дітям вже десять і одинадцять, а господарку Віталій знає, в разі чого свою велемудру маму покличе.
А там, в далекому краю я просто змінилася чи, може, навпаки, стала колишньою. Весела, робота в руках горить, очі світяться. І пощастило мені зустріти Пауло, який не просто був моїм роботодавцем, а доволі забезпеченою людиною.
Ми почали зустрічатися і на його фоні мій Віталій виглядав … не конкурентно.
Через три роки я сказала Віталію, що більше з ним жити не буду. А дітям також сказала, що раз за всі ці роки єдине, чим вони цікавилися, що я їй передам, а не коли я приїду, то й вертатися нема мені сенсу.
– Ти невдячна!, – хором казали вони.
Але хай я буду невдячна, але я буду щаслива. Ми з Пауло одружилися, я все у нас пішло як по маслу.
Все молодить жінку, і дорогі креми, і гарний одяг, і турботливий чоловік, і все це у мене було.
Але насолоджувалася життям я не довго, чоловік мій з подачі своєї велемудрої матусі подав мене на аліменти.
Це ж яку треба мати гідність? Коли вони живуть на моїх подачках, бо я все одно їх не лишала без копійки, навіть після підписання всіх паперів. На дні народження і наші свята їм їде сумка і капають гроші на картку.
А тепер я ще й маю платити офіційно за ці роки? Як після такого думати, що тобі діти чимось віддячать на схилі літ?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
