fbpx

Чоловік повернувся – і Світлана отетеріла. Перед нею сидів рідний дідусь Василя. Це він колись став між нею, вaгiтною, та своїм сином Сергієм. Мовляв, «городська краля нагуляла від когось дитя, а на тебе хоче записати». Відправив хлопця в аpмію, опісля – на заробітки. Відтоді Сергія й не бачил

Василь, насупивши очі, знехотя човгав ногами по супермаркету. І чого мати поперла його в магазин? Сама б все прикупила до свята. А що ж він у тому розуміє? Краще б із сусідом Петькою петарди під мостом покидали, котів полякали. Як вони вищать, коли все навколо починає свистіти-бахкати! І дають драпака зі своїх обігрітих схованок прямісінько на сніг, на мороз. Яка ж їм, підліткам, від такого «концерту» потіха!

Від народження виховував вітчим

– Досить ґав ловити. Баночку ікри он ту візьми, з верхньої полички. Чуєш? – мати перервала політ Василевої уяви, і його блаженна усмішка від щойно баченого видива вмить сповзла з обличчя.

За матеріалами – Вісник.К, автор – Наталія КРАВЧУК.

Він знову насупився і слухняно потягнувся рукою до вказаної консерви. Хіба мама не знає, що він не любить ікру? Добре знає, але хоче догодити вітчимові.

Свого рідного батька Вася ніколи не бачив. Скільки себе пам’ятає, завжди з мамою був Олег. Про те, що він йому не рідний, дізнався давно, певно, ще в першому класі. Як тільки почув, що його по батькові Сергійович, а не Олегович, відразу запитав у матері, чому так. І та відповіла. Мовляв, батько тpaгічно зaгuнув, як Василько ще й не наpодився. Цього пояснення дитині вистачило.

Олег став йому гарним батьком. Перша черешня на базарі з’явиться – обов’язково велику жменю несе «маминому мазунчику», як ніжно любить називати хлопця. Модні ранці в магазин привезли, з реклами в телевізорі. Однокласники подовгу біля вітрини простоюють з роззявленими ротами, а Вася наступного ранку до школи саме з таким гонорово йде під заздрісні погляди.

– Ох, і балуєш ти його, – не раз дорікала чоловікові Оля.

Олег широко усміхався й, обіймаючи Олю за плече, відповідав:

– А кого маємо балувати? Більше діток Господь нам не послав. Він наше щастя, він – наше все…

Перехідний вік і на Васі позначився. Став хлопець дратівливий, дозволяв собі різке слівце матері сказати – як друзі. От з ними почувався легко, вільно. А тут «нудьга смepтeльна» – Святвечір наближався. Друзі до дідів-бабів по селах пороз’їжджалися, а він залишився сам. Тому й не хотів ні по продукти в магазин йти, ні по подарунки собі.

«Наближається найсумніше Різдво», – подумки накручував себе, ховаючи в кишеню новісіньку п’ятисотку, видану мамою як гостинець. Сумирно вкладав у величезний возик оселедець та макову начинку на кутю, мандарини… А коли мати попросила взяти з вітрини палку копченої ковбаски, погляд Васі зупинився на незнайомому дідусеві. Той дивився на вітрину з м’ясним такими голодними й сумними очима, але потім… розвернувся й пішов геть. Попрямував у бік полиць зі здобою. Вася не розумів, у чому річ. «Певне, не має в що ковбаску покласти», – подумав, адже справді при вході в магазин вільних кошичків для закупів майже не було. Василь відпросився у мами на хвильку і побіг до каси, де якась жіночка швиденько перекладала з магазинного кошика все щойно куплене у свій пакет.

– Можна, я його візьму? – показав Вася на кошика, схопив і побіг до того дідуся. Але коли хлопчина простягнув старому, той не взяв. Опустивши очі, він попрямував до виходу.

У ту мить сина гукнула мама – підходила їхня черга до каси. І тоді Вася знову помітив того самого діда. Він сидів на лавочці в магазині й поволі, смакуючи кожною крихтою, наминав… якийсь черствий окраєць. І хлопець усе зрозумів.

– Мам, я на хвильку, дещо забув купити…

Давня таємниця відкрилась у магазині

– Ось, візьміть. Хай і до вас завітає Різдво, – простягнув пакунок з наїдками (хлопець накупив різного, витративши майже всі 500 гривень, що дала мати) дідусеві. У того аж руки затрусилися, старенький розчулився, торбу зі смакотою відставив убік й відвернувся. Йому було до сліз незручно.

– Ну, довго ти там ще? – гукнула здаля мати. Вона стояла зі своїми важкими пакетами вже добрих двадцять хвилин, чекаючи на поміч сина. Але той все не квапився. Жінка кинула сумки і попрямувала до хлопця.

Читайте також: Андрій, угледівши святково вдягнену дружину, округлив очі: – Ти мене чекала, чи когось іншого? Це плаття коштує три мої зарплатні! Коли обмурзаєш чи обіллєш, то більше на подарунки не розраховуй! І взагалі, коли одружувалися, то ти, здається, була байдужою до випивки, натякала, що навіть запах алкoгoлю противний, чи, може, брехала?

– Добре, давай усіх безхатьків нагодуємо, а батько хай голодний сидить, – буркнула.

У ту мить чоловік повернувся – і вона отетеріла. Перед нею сидів… рідний дідусь Василя. Це він колись став між нею, вaгiтною, та своїм сином Сергієм. Мовляв, «городська краля нагуляла від когось дитя, а на тебе хоче записати». Відправив хлопця в аpмію, опісля – на заробітки. Відтоді Сергія й не бачила. А з Олегом разом в інституті вчилася. Він був сиротою, тож добре знав людську біду. Й Оля йому була небайдужою. Так створили сім’ю. Потім від людей чула, що Сергій cпився, мати з горя помepла, а батько зостався просто неба, бо син… хату продав.

– Ходіть до нас на вечерю, тату, – промовила Оля, припрошуючи у власний дім, як рідного. Хоча він колись її, з малям під серцем, вигнав зі свого життя.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page