А колись він готував мені каву чи не щодня, приносив у ліжко і казав, що так буде завжди. Далі готував лише по вихідних, далі лише на день народження і весняне свято, а тепер лишилося лише день народження. Та й зараз все доходить до того, що й в цей єдиний день мені кава не перепаде, бо ж он як на кухні дратується, настрій аж мені передався і хочеться аж гримнути, що ти вже раз в рік не можеш по-людськи себе вести?
Приніс. Горнятко не моє улюблене, кава ще не настоялася і зверху плаває, сьорбнула і хотіла одразу й виплюнути, але ж треба зробити радісним своє п’ятдесятирічне обличчя.
Подумати лишень, двадцять шість років вмістилися в сто чашок кави, а мені в нескінчені години на кухні.
– З днем народження. Щастя-здоровля, – пробурмотів чоловік і цмокнув в чоло.
Так. Це вже край. Далі почали телефонувати діти, куми, рідні, батьки і хоч трохи підняли мені настрій. Не так вже й погано прожила я ці п’ятдесят, якщо стільки людей про мене пам’ятає. Ввечері мали зібратися всі в кафе і вже все замовлено, але кума моя відчула в моєму голосі сумні нотки.
– Ти чого, кумасю, – питає мене, – не переживай за стіл, все всіх влаштує.
– Та я не за те хвилююся. Уявляєш, Петро мене в чоло поцілував!
– Та ти що?!
– Так. От тоді й дожилася. Як далі бути?
– Не переживай, щось придумаємо, – сказала кума і поклала слухавку.
Якби не привітання, то день би нічим не відрізнявся від сотень інших днів – на кухні варю, витираю, мию, складаю…
І ось в двері подзвонили, але для гостей зарано та й усі вже будуть в ресторані. Пішов чоловік відкривати і я виглянула. Щось він там побубнів і заносить велетенський букет до хати.
– Петре! Дякую, – я кинулася його обіймати.
– То не від мене, – каже він і простягає мені відкритку.
А там написано «Вітаю зі святом. Будь такою ж чарівною і прекрасною. Твій Микола». Я очима закліпала, а чоловік весь почервонів.
– І що то за фортель? Стільки років разом, а ти мені за спиною таке робиш?
– Петре, я не знаю від кого букет і тим більше, що я знаю з десяток Микол. Може, помилилися?
Чоловік наполягав на своєму, а мені знаєте що? А мені було все одно, бо букет був просто неймовірним і як якийсь Микола вважає мене чарівною, то я вже на крилах пурхаю!
– А ти вчися, – сказала я чоловікові, – як треба жінку зі святом вітати, хоч якійсь жінці пощастило, а не твоє пійло ранкове, ні ковтнути, ні виплюнути! Навіть на п’ятдесят років не спромігся на щось важливе для мене!
В ресторан я прийшла з тим неймовірним букетом, чоловік хоч і бурчав, але від мене не відходив весь вечір, все поглядав на запрошених Микол. Коли ми вже прийшли додому, то він дав мені коробку з чудовими сережками, я такі й хотіла, може донька йому порадила мені купити і я його обійняла і він вже мене поцілував, але не в чоло.
На ранок знову чула гуркіт – то чоловік робив мені каву і я задоволено усміхалася, ще не все у нас втрачено.
Далі прийшло повідомлення від куми: «Збадьорив мій букет ваш шлюб?». Я зареготала. От же ж кума, от же ж подруга! Я їй написала одне слово: «Дякую!» і багато окликів.
Кава була знову добре не запарена, але я усміхалася, адже головне – увага, а ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота