Що можу сказати – прогавила я той момент, коли мої хлопчики з цікавістю зазирали, що ж я там готую, а я казала: «Не бери, вріжешся», а тепер дорослі і як їх попросиш щось на кухні допомогти, то все роблять я, як три річки.
Хто не готував на трьох чоловіків, той мене не зрозуміє, як я втомилася.
– А чим те ще хочеш займатися?, – дивується чоловік, – на танці будеш ходити чи на море поїдеш? То твій обов’язок. Моя мама не мала ні газової плити, ні пралки, ні пилососу, все руками робила. В печі такі страви варила, що хата була розпечена як кузня, але я такої смакоти за життя не їв, як удома. А у тебе все готове в хаті. Ні води не носиш, ні дров, ні корову не доїш і втомилася вона.
– Якщо це так легко, то постій тиждень на кухні і будемо бачити, що з того буде.
– І постою, – затявся чоловік, – що я на бригаду не готував їсти та не знаю, як це робиться?
Отак ми заклалися. Першим ділом чоловік залучив до процесу дітей, але потім вже так на кухні розпалився, що вони нічого не вміють, що прогнав їх.
– Без вас справлюся, в матір вашу вдалися.
Звичайно, що макарони з сосисками важко зіпсувати, але салат з капусти та моркви був наче не нарізаний ножем, а на січкарні прокручений.
Але ми поїли, подякували. Чоловік вже королем йшов з кухні, а я й кажу:
– Стоп, а посуд хто буде мити?
– Я ще й посуд маю мити? Ну, добре, я тобі для чого посудомийку купував, справлюся.
Тільки він не врахував, що це все треба розкласти, почистити від їжі, далі витягнути і розкласти, я ще й протираю все рушником, як маю багато вільного часу.
Чоловік тримався три дні, а на четвертий запахло у нас з кухні чимось божественним, я це чула, певно, ще з під’їзду.
– Женю, невже ти навчився куховарити чи привіз з ресторану їжу?
– Ні, це я у вас буду тепер готувати, – каже мені розкішна у всіх розуміннях молодиця.
Я розкрила рота від несподіванки, Женя ходив втягнувши живіт і розправивши плечі.
– Дивися, Юлю, бо вона може тебе не лише на кухні замінити.
– Справді, – задумалася я.
Страви були смачні, молодиця все перемила та витерла на сухо і підморгнула Жені і пішла геть.
Чоловік сидів з виглядом переможця, а я тоді кажу:
– Тоді я за вас спокійна. Дасте собі раду, а я тоді до родини поїду на кілька днів. Сто років не була ні в мами, ні в кумів, все не було коли – готувала та прибирала. А тепер я вільна! Дякую, Женю, за такий подарунок!
Я зібрала речі і поїхала до мами в село. Вона вже мені стільки часу кличе побути з нею, а як я хлопців лишу, коли їм то на роботу, то на навчання, а я всі вихідні проводжу в покупках їжі та заготовці на тиждень.
Чи хвилювалася я за молодицю? В той момент мені було так байдуже, як звідси до Місяця.
Як добре, коли є мама, дівчата, хай вона вам бурчить, хай вона повчає, але ж вона зранку картоплі почистила і зварила, засмажку з цибулі зробила, ложку сметани додала – смакота! Капусти витягла з бочки, промила, олії додала, цибулькою притрусила – в ресторані так не смачно!
З татом пішла на одне поле подивитися чи добре виорано, на друге чи не заросло, біля хати позамітала, гілки пообрізала, порубала, поскладала. Друзів дитинства зустріла, на шашлики поїхали в лісок на возі! Регочемо, як діти, нема у нас ні клопоту, ні проблем. Ми є тут і вже щастя.
На вихідні приїхали мої хлопці, щось дуже невдоволені.
Питаю чоловіка – мовчить, зате сини розговорилися.
– Кухарка брала по п’ятсот за приготування їжі, тато подумав, що п’ятсот то вдень і вони довго перечилися, а вона тоді й каже: «Не дурно ваша жінка від вас втекла, бо на вас наготувати, то треба добре впріти. Як так просто готувати. То самі б справилися». Ми, мамо, на мівіні останні три дні… Вертайся додому, ми будемо помагати.
Один мій тато невдоволений лишився.
– Троє хлопів приїхало, а в мене нема чого робити…
– Бо ви – газда, – хвалить його Женя, а тато лиш рукою махає, невчасно приїхали та сиділи – то в селі найбільша біда.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
