Мій чоловік Мирон був зовсім іншим, коли ми одружилися. Мені здавалося, що ми любимо одне одного і завжди будемо намагатися створити гармонію в нашій родині. Але час ішов, і з ним змінився й Мирон – ніби увійшов у нову роль вічно невдоволеного чоловіка. Він повертався з роботи, і будь-яка невдача чи дрібниця, що псувала йому настрій, одразу переносилася на нашу сім’ю, на мене особливо.
Претензій у нього вистачало: “Ще не підігріла вечерю до мого приходу?”, “Що це ти приготувала, а не те, що я хотів?”, “Чому дитина вередує?”. Дрібниці наче ставали приводами для невдоволення, яке він щедро виливав на мене. Особливо ж його дратувало, коли я просила гроші. Коли я наважувалася, він одразу кидав: “Що, знову? Я ж тобі давав тільки вчора. Що, ти їх їж?”
Мене це дуже обурювало, бо я була вдома з нашою річною дитиною і просто не могла заробляти самостійно.
В такі моменти я часто ловила себе на думці, що уявила у Миронові ті риси, яких він не мав, і що, можливо, ми занадто швидко вирішили мати дитину. Я відчувала себе майже обділеною і все це при чоловікові, який обіцяв кохати й оберігати.
Одного разу, коли ситуація вже ставала нестерпною, я подумала про те, щоб поїхати до мами з дитиною, хоча б на деякий час. Але мама відмовляла: “І що далі? Думаєш, інший чоловік буде краще поводитися чи що чужий полюбить твою дитину?” Я розповіла їй, як Мирон ставиться до нашого сина Назарчика. Він вважає, що поки дитина не пішла до школи, то йому немає сенсу вкладатися в виховання. “От коли підросте, тоді вже буду виховувати, зможемо разом на риболовлю або на футбол ходити,” – казав він.
Мама лише зітхнула: “І що? Ще не такі чоловіки бувають, а жінки якось з ними живуть.” Я повернулася додому, хоч у глибині душі відчувала, що ці поради мені не допомогли. І далі залишалося вислуховувати, як я ні на що не здатна, якби не він, то де б я взагалі була.
Одного вечора він повернувся і вже з порогу почав вичитувати мене, причепився до всього – чому двері були закриті не на всі замки, чому взуття стоїть неправильно, чому на милі залишилось волосся… Я взулася і просто вийшла з дому. Пішла просто вперед, нікуди не звертаючи, не озираючись назад.
Мій настрій змінювався з кожним кроком. З’явилося дивне відчуття полегшення, коли зрозуміла, що зовсім не хочу повертатися додому. Я присіла на лавочку і почала продумувати варіанти. Уявила, як повертаюся до батьків, віддаю Назарка до ясел і йду працювати. Звісно, доведеться вислухати багато чого від мами й тата, але це дрібниці в порівнянні з постійними докорами та невдоволенням “люблячого” чоловіка.
Просиділа на вулиці кілька годин, коли раптом почав дзвонити Мирон. Він питав, де я є і що таке зі мною сталося, бо дитина плаче, а мене немає. Але я просто не змогла примусити себе повернутися. Переночувала у подруги. На ранок повернулася додому, коли Мирон вже збирався йти, він лише кинув, що ввечері буде довга розмова.
Я вирішила, що в таких умовах мені не хочеться повертатися зовсім. Подзвонила свекрусі й попросила пожити в нас, бо в мене начебто термінові справи. Чоловікові я сказала, що не повернуся, поки він не заспокоїться. І цей тиждень був найкращим за довгий час. Я жила у подруги, Мирон дзвонив мені щодня, але як тільки починав підвищувати голос, я просто кидала слухавку.
Нарешті чоловік сказав, що більше не сердиться, а мама не хоче довше жити в нашій квартирі, тому просить мене повернутися додому. Я погодилася, але ще не знала, чи зможе він змінити свою поведінку.
Коли я прийшла, то застала невдоволену свекруху і дуже стриманого Мирона, який намагався бути спокійним.
Складалося враження, що він не знав, як діяти далі.
– Мироне, бачу, ти ще не заспокоївся, то я піду, – сказала я спокійно.
– Ні!, – вигукнула свекруха. – Він дуже спокійний, дуже! Я піду!
Вона вийшла з нашої квартири, і я відчула полегшення. Я обійняла сина, намагаючись не звертати уваги на Мирона, який стояв поруч, виглядаючи розгубленим і майже безпорадним. З того дня наші стосунки змінилися. Чоловік рідше зганяв поганий настрій на мені, ніби зрозумів, що межу було перейдено.
Чи стало його ставлення зовсім іншим? Не зовсім. Але тепер я відчуваю, що мій вихід і тиждень відчуження змусили його усвідомити важливий урок. Можливо, він зрозумів, що якщо я піду, то він залишиться сам із сином, а його мама не завжди буде готова допомогти. Тож тепер у нашій родині тихіше, і я відчуваю себе впевненіше.
Зрозуміла, що часом варто проявити свою позицію чітко й рішуче. Це допомогло мені відчути силу, про яку я, можливо, забула, і навіть повернуло якусь частку поваги з боку Мирона.
