Сільська невістка.
– Тату, пoзнайoмтеся, це моя майбутня дружина, і твоя невістка, Анна! – сяяв від щастя Назар.
– Хто?! – з подивом запитав професор, доктор наук Роман Анатолійович. – Якщо це жарт, то не дуже смішний!
Чоловік з oгидoю розглядав нiгтi на гpубих пальцях «невістки». У нього складалося враження, що ця дівчина не знала, що таке вода і мило. Інакше як пояснити бруд під нiгтями.
“Боже мій! Як добре, що моя Лариса не дожила до такого сорому! Ми ж намагалися прищепити цьому телепневі найкращі манери”- промайнуло в голові.
– Це не жарт! – з викликом сказав Назар. – Аня зупиниться у нас, а через три місяці ми одружимося. Якщо ти не хочеш брати участь в одруженні сина, то обійдуся без тебе!
– Добрий день! – посміхнулася Аня, і пройшла по хазяйськи на кухню. – Це пиріжки, варення малинове, гриби сушені …, – дівчина перераховувала продукти, які діставала з неабияк пошарпаної торби.
Роман Анатолійович схопився за сеpце, побачивши, як Аня зіпсувала білосніжну скатертину ручної вишивки, варенням, яке витекло з банки.
– Назаре! Схаменися! Якщо ти це робиш мені на зло, то не варто … Це занадто жоpстоко! З якого села ти приволік цю дівку? Я не дозволю їй жити в своєму будинку! – в розпачі кpичав професор.
– Я кохаю Аню. І моя дружина по праву може проживати на моїй частині квартири! – глузливо посміхнувся хлопець.
Роман Анатолійович зрозумів, що син просто знyщається над ним. Не продовжуючи суперечку далі, чоловік мовчки пройшов до своєї кімнати.
Від недавно відносини з сином дуже змінилися. Після смepті матері, Назар став некерований. Хлопець кинув інститут, хамив батькові, і вів poзгульне безтурботне життя.
Роман Анатолійович сподівався, що син зміниться. Чи принаймні стане таким, як раніше, розважливим і добрим. Але з кожним днем, Назар віддалявся від нього. Ось і сьогодні, припер в їх будинок цю селянку. Адже розумів, що батько ніколи не схвалить його вибір, тому і приволік не зрозуміло кого…
Незабаром Назар з Анею розписалися. Роман Анатолійович відмовився бути присутнім на весіллі, не хотів приймати неугодну невістку. Його пробирала злість за те, що місце Ларисочки, чудової господині будинку, дружини і матері, зайняла ця неосвічена дівчина, яка і двох слів зв’язати не вміла.
Анна ніби не помічала поганого ставлення свекра до своєї персони, і намагалася в усьому йому догодити, але робила тільки гірше. Чоловік не бачив в ній жодної хорошої риси, тільки через те, що дівчина була неосвічена, і з поганими манерами …
Назар, награвшись в зразкового чоловіка, знову став пити і гуляти. Батько часто чув сварки молодих, і тільки радів цьому, сподіваючись, що Анна поїде назавжди з його будинку.
– Романе Анатолійовичу! – забігла якось невістка в сльозах. – Назар хоче розлучення, більше того, він виганяє мене на вулицю, а я чекаю дитину!
– По-перше, чому ж на вулицю? Ти ж, чи не бездомна … Їдь туди, звідки приїхала. А те, що ти вaгiтна, не дає тобі права жити тут після розлучення. Пробач, але я не буду втручатися у ваші стосунки, – сказав чоловік, радіючи в душі, що нарешті зможе позбутися від настирливої невістки.
Аня заплакала в розпачі, і пішла збирати речі. Вона не розуміла, чому свекор зненавидів її з першого погляду, чому Назар, пограв з нею як з цуциком, і викинув на вулицю. Ну і що, що вона з села? Адже у неї теж є душа і почуття …
Минуло вісім років… Роман Анатолійович жив в будинку для літніх людей. Літній чоловік став дуже здавати останні роки. Природно, цим відразу ж скористався Назар, по швидкому відвіз батька, щоб позбавити себе від зайвих клопотів.
Старий змирився зі своєю долею, розуміючи, що іншого виходу немає. За своє довге життя, він зумів тисячам людей прищепити такі якості, як любов, повага і турбота. Йому досі приходять листи подяки від колишніх студентів… А ось рідного сина, виховати людиною не зміг …
– Рома, до тебе гості приїхали, – сказав сусід по кімнаті, повернувшись з прогулянки.
– Хто? Назар? – вирвалося у старого, хоча в душі розумів, що це неможливо. Син ніколи не приїде до нього, сильно ненавидів він батька …
– Не знаю. Мені чергова крикнула, щоб я покликав тебе. Чого ж ти сидиш? Біжи швидше! – посміхнувся сусід.
Роман взяв палицю, і не поспішаючи вийшов з маленької, задушливої кімнатки. Спускаючись сходами, він здалеку побачив її, і одразу впізнав, хоча і пройшло багато часу з їх останньої зустрічі.
– Вітаю, Анно! – вимовив чомусь тихо, опустивши голову. Напевно досі відчував свою провину перед тією дівчиною, щирою і простою, за яку не хотів заступитися тоді, вісім років тому …
– Романе Анатолійовичу?! – здивувалася рожевощока жінка. – Ви так змінилися … Хвоpієте?
– Є трохи …, – сумно посміхнувся він. – Ти як тут? Звідки дізналася, де я?
– Назар розповів. Ви ж знаєте, він ні в яку не хоче спілкуватися з сином. А хлопчик постійно проситься, то до тата, то до дідуся … Івась ж не винен, що ви не визнаєте його. Дитині не вистачає спілкування з рідними. Адже ми одні з них залишилися …, – сказала жінка тремтячим голосом. – Вибачте, напевно я даремно все це затіяла.
– Стривай! – попросив старий. – Який він уже, Івась? Пам’ятаю, останній раз ти прислала фото, де йому всього три рочки було.
– Він тут, біля входу. Покликати? – нерішуче запитала Аня.
– Звичайно, дочко, клич! – зрадів Роман Анатолійович.
У хол увійшов руденький хлопчик, повна, зменшена копія Назарова. Іванко невпевнено підійшов до діда, якого ніколи не бачив.
– Синку! Який же ти вже великий …, – розплакався старий, обіймаючи онука.
Вони довго розмовляли, гуляючи осінніми алеями парку, який прилягав до території будинку для людей похилого віку. Аня розповідала про своє нелегке життя, про те, як рано відійшла у засвіти її мати, і молодій жінці довелося одній піднімати на ноги сина і господарство.
– Прости, Аню! Я дуже винен перед тобою. Хоч і вважав себе все життя розумною, освіченою людиною, але тільки недавно зрозумів, що людей потрібно цінувати не за розум і виховання, а за щирість і душевність, – промовив старий.
– Романе Анатолійовичу! У нас до вас пропозиція, – щиро посміхнулася Анна, нервуючи і запинаючись. – Поїхали до нас! Ви самотні, і ми з сином одні … А так хочеться, щоб поруч була рідна людина.
– Діду, поїхали! Будемо на риболовлю разом ходити, в ліс за грибами … У нас дуже красиво в селі, і місця в будинку багато! – попросив Івась, не відпускаючи руку дідуся.
– Поїхали! – посміхнувся Роман Анатолійович. – Я багато чого упустив у вихованні сина, сподіваюся, що зможу дати тобі те, чого не дав свого часу Назару. Тим більше, я ніколи не був в селі. Сподіваюся, мені сподобається!
– Звичайно, сподобається! – щиро засміявся Івасик.
За матеріалами.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
