Я не зла людина, але повна хата гостей, на стіл витратила не одну тисячу і на тобі – така звістка! І всі вже не знають чи співати «Многая літа» чи «Вічная пам’ять».
І мушу сказати, що він от все життя так робив – ні собі, ні людям.
Коли питають, як нас звела доля, то я кажу, що то була біда, а не доля. Бо бід з хати ні волом, ні конем не випреш і таке саме було з моїм чоловіком.
Познайомилися ми на танцях і отак він почав за мною бігати, а я й не сперечалася. Літа мої підходили до того, що пора заміж, а оскільки серце ні за ким не боліло, то згодиться й такий чоловік.
Сергій працював водієм, а я вчителькою географії. Зовсім скоро нам дали квартиру і ми почали жити вже не в манюсінькому гуртожитку.
Тоді мені здавалося, що це не квартира, а цілий палац, порівняно з гуртожитком. Мені було приємно вибирати з однотипних шпалер кращі, з однотипних штор найкращі. Стояти в чергах за люстрами, за синіми рибками і червоними в горошок чашками з чайником.
В тій квартирі у нас з’явилося двійко доньок життя йшло своїм шляхом.
Але Сергій все частіше почав заглядати до чарки, а його професія цьому лише сприяла. І я не впізнавала того чоловіка, який в ньому з’являвся. Мені не просто було гидко, а я не хотіла більше ніколи в житті його бачити.
Дівчатка мої росли в такій атмосфері і я не могла собі цього пробачити. Звичайно, він потім просив пробачення та старався жартами та морозивом загладити перед дітьми такі моменти.
Проте, у нього все рідше і рідше залишалися гроші на морозиво дітям.
Мама моя жила в селі і я не хотіла туди відправляти дівчат. Квартира була на ньому, але приписані були всі четверо. Я наважилася все вирішити через суд і на моє щастя ми залишилися в квартирі.
Але це не заважало Сергієві приходити під двері і скандалити.
Мені не було ще й тридцяти, дівчатка лиш пішли в школу, а життя здавалося вже скінчилося. Радість в житті скінчилася через щоденні витівки Сергія.
Я дуже хотіла розміняти квартиру, але боялася щоб мене не одурили, але через знайомих знайомих мені це вдалося. Ми переїхали в інший район і здавалося, що Сергій зник з нашого життя.
Але він вирішив підстерігати мене біля школи. Я не дивувалася, що у нього купа вільного часу, бо його звільнили з роботи.
Довелося й роботу змінити. Наше містечко не є великим, всього дванадцять шкіл, а часу в Сергія було достатньо і винахідливості теж вистачало.
Я й міліцію просила і до батьків його ходила, але все було марно.
Потім раптово все припинилося і я з полегшенням зітхнула.
Сергій взявся за голову і почав знову працювати водієм на рейсі і знайшов собі нову родину. Я була просто щаслива!
Далі доньки мали поступати вчитися і мені прямо сказали: «Хочете мати студентів – їдьте на заробітки».
Я й поїхала, позичивши гроші на дорогу під великі відсотки. Через кілька років мені вдалося повернути і борг, і оплатити навчання дітям.
Я їздила знову і знову, щоб мої діти не були обділеними.
Дівчатка мої виросли, але на мою прикрість, знайшли собі таких чоловіків, як їхній батько. Я просто не розумію, чому так сталося, адже вони в дитинстві це все бачили!
І на тобі – ті самі граблі. Я знаю, як важко, коли ти в такій халепі і тобі ніхто не допомагає, тому вкотре вирушила на заробітки, щоб допомогти дітям.
Отак і моталася до 60-ти років. Подумала, що за всі ці роки заслуговую справити для родичів і знайомих гостину, хочу відчути себе в центрі уваги, хочу почути слова вдячності і слова підтримки.
І на тобі – хтось прочитав на зупинці об’яву і приніс те мені на ювілей. Для мене цього чоловіка не стало дуже давно, я викинула не лише його зі свого життя, я закрила двері для всіх чоловіків. І отак бог дивиться на мене і робить такі жарти?
Фото Ярослав Романюк.
