На околиці села, на самому горбку, де паркани сусідніх хат давно похилилися й поросли бур’янами, стояла хата Марії. Раніше тут жила велика родина, чути було гавкання собак, вечорами рипіли хвіртки. Тепер залишилася тільки тиша. Марія ходила до магазину повільно, спираючись на дерев’яну палицю, зупиняючись через кожні десять кроків, важко дихала, дивилася на дорогу, а потім знову йшла далі. Кожна така тривала подорож за хлібом забирала майже дві години.

Марія виростила трьох синів — Петра, Василя та Андрія. Разом із чоловіком Степаном вони свого часу добудували хату, звели великий хлів, тримали корову та курей. Усе робили для того, щоб хлопці мали одяг, взуття і змогли вивчитися в місті. Степан завжди повторював, що дітям треба дати освіту, аби вони не гнули спини на землі так, як вони з Марією. Проте зі старшими хлопцями навчання не заладилося з самого початку.

Старший, Петро, після служби в армії одразу зібрав речі. Прийшов до хати, поклав на стіл дерев’яну валізу й сказав:

— Я їду. На будівництво, туди, де платять нормальні гроші. Тут ловити нічого.

— Сину, а як же господарство? — запитала тоді Марія,— Батько ж думав, що ти тут з нами залишишся, помагати будеш.

— Тут грошей немає, мамо. Я хочу жити нормально, а не в землі копирсатися.

Він поїхав за тисячі кілометрів. Перші роки ще присилав листи, навіть двічі приїжджав улітку. Привозив цукерки в залізних коробках та дефіцитний чай. Потім одружився. Його дружину Світлану та двох дітей Марія бачила лише на маленьких глянцевих фотокартках, які зберігала в шухляді старого комода під вишитим рушником.

Під час останнього візиту Петра між ним і батьком виникла важка розмова. Вони сиділи на веранді, коли Степан не витримав і прямо запитав сина:

— Чому ти родину свою сюди не везтимеш? Чи хата наша для твоєї міської пані занадто бідна?

— Тату, їй важко з дітьми так далеко їхати, — буркнув Петро, дивлячись у підлогу. — Там дві пересадки на поїзд, автобуси не ходять. Навіщо цей клопіт?

— Ти просто соромишся нас, — сердито відрізав Степан, стукнувши кулаком по столу. — Тобі соромно, що батько все життя в колгоспі пропрацював. Якщо так, то й сам сюди більше не приїжджай. Нема чого очі мозолити.

Петро тоді зціпив зуби, мовчки зібрав сумку й пішов на ранковий автобус. Більше його в селі не бачили. Він не приїхав навіть тоді, коли Степана не стало. Марія три дні чекала на телеграму у відповідь, ходила до поштової скриньки біля дороги, але там було порожньо.

Середній син, Василь, завдав Марії найбільше клопоту ще в підлітковому віці. Він не хотів учитися, часто прогулював уроки в школі, зв’язався з поганою компанією з сусіднього селища. Його постійно бачили біля залізничної станції, де хлопці чіплялися до перехожих. У школі вчителі щотижня викликали Марію до кабінету директора.

— Ваш Василь знову зірвав урок математики, — говорила директорка, суворо дивлячись поверх окулярів. — На зауваження не реагує, хамить. Якщо так триватиме далі, ми передамо документи в дитячу кімнату міліції.

— Я з ним поговорю, обов’язково поговорю, — тихо відповідала Марія.

Вдома Степан намагався виховувати Василя, вимагав порядку. Василь просто мовчав, закривався в кімнаті або йшов з дому на всю ніч.

Коли зчепився з сином місцевого голови сільради, ситуація стала критичною. Голова заявив, що справу так просто не залишить.

Одразу після цього Василь забрав свої документи й поїхав слідом за старшим братом. Від нього прийшло лише три листи. У кожному з них адреса на конверті була закреслена й написана заново. Василь скаржився на Петра.

«Мамо, Петро мене навіть на поріг своєї квартири не пустив, — писав Василь кривими літерами на аркуші в клітинку. — Сказав, що в нього сім’я і немає місця для моїх речей. Роботу нормальну знайти не помагає. Живу зараз у гуртожитку біля заводу, тут холодно й постійний шум. Більше до нього не піду».

Марія плакала над цими листами, одразу ж написала Петру, просила, щоб той знайшов брата, допоміг хоча б на перших порах. Петро відповів сухо: «Я не знаю, де він зараз. Він пішов з роботи й нікому нічого не сказав. Не шукайте його через мене». З того часу від Василя не було жодної звістки. Щоразу, коли в село приїжджала машина з поштою, Марія виходила до воріт, сподіваючись побачити знайомий конверт, але марно.

Молодший син, Андрій, був зовсім іншим. Він ріс спокійним, слухняним хлопець, любив читати книжки, які брав у шкільній бібліотеці. Вечорами він сидів біля лампи, робив уроки, а вдень допомагав Марії на городі, носив воду з криниці, рубав дрова для печі. Після школи він легко вступив до технікуму в обласному центрі, а згодом перевівся до інституту на інженерний факультет.

Коли Андрій навчався на третьому курсі, важко захворів Степан. Він уже не вставав з ліжка, його обличчя змарніло, руки стали сухими й слабкими. Тоді Степан покликав Андрія до себе в кімнату. Марія стояла біля дверей, притиснувши руки до грудей.

— Андрію, — тихо сказав батько, важко дихаючи. — Брати твої поїхали й забули про цю хату. Ти один залишився. Пообіцяй мені, що не кинеш матір саму. Їй важко буде тут одній.

— Я обіцяю, тату, — відповів Андрій і міцно стиснув батькову руку.

Марія тоді лише глибоко зітхнула й вийшла на веранду, щоб син не бачив її сліз. Вона розуміла, що молодість завжди прагне великого міста й втримати Андрія в селі не вдасться.

Після закінчення інституту Андрія направили за розподілом у велике портове місто на великий суднобудівний завод.

Його дипломна робота отримала високу оцінку, викладачі пророкували йому посаду головного інженера. Марія збирала сина в дорогу, складала у валізу вовняні шкарпетки, домашнє сало, загорнуте в чистий папір.

— Сину, невже ближче ніде не було місця? — тихо запитала вона. — Це ж день поїздом їхати. Як же я тут дізнаюся, що з тобою?

— Мамо, там великі перспективи, — з ентузіазмом розповідав Андрій, застібаючи куртку. — Там новий завод, сучасне обладнання. Я буду приїжджати на кожні свята, от побачиш.

Марія жила дуже скромно, заощаджувала кожну копійку зі своєї невеликої пенсії.

Всі заощаджені гроші Марія складала в шафу, в стос постільної білизни.

Вона знала, що Андрію в місті потрібно добре вдягатися, купувати нові речі, щоб відповідати колегам по роботі. Вона регулярно ходила на пошту й переказувала йому невеликі суми.

Під час першої великої відпустки Андрій приїхав додому в новому сірому костюмі та шкіряних черевиках. Він змужнів, говорив упевнено. За вечерею він розповів про зміни у своєму житті.

— Мамо, я познайомився з дівчиною. Її звати Аня. Ми плануємо розписатися наступного літа.

— Це добре, сину, — зраділа Марія, виставляючи на стіл варення. — Будемо думати, як тут гостей приймати. Можна в садку великий стіл поставити, сусідів покликати, родичів.

— Ні, мамо, ніякого столу в садку не буде, — швидко сказав Андрій, відставивши чашку. — Ми будемо святкувати в міському ресторані. Батьки Анни — забезпечені люди, у них велика квартира в центрі, батько працює в міністерстві. Вони самі все організовують.

— А як же наші? Хто з села поїде так далеко? — розгубилася Марія.

— Там будуть тільки найближчі — колеги з міністерства, родичі Анни, керівництво заводу. Це офіційний захід, мамо. Нам так простіше. А після всього ми з Анею приїдемо сюди, провідаємо тебе.

— Значить, мене на весілля ти не кличеш? — тихо запитала Марія, дивлячись на свої темні від землі руки.

— Мамо, ну куди ти поїдеш? Ти далі нашого райцентру ніде не була, поїзд важко переносиш. Навіщо тобі ці хвилювання і зайві витрати? — Андрій підвівся й підійшов до вікна.

Марія нічого не відповіла. Вночі вона довго лежала з розплющеними очима, слухаючи, як цокає старий настінний годинник. Їй було прикро й боляче. Вона розуміла, що син просто соромиться її простого походження, її старої хати й сільських родичів перед своїми новими міськими знайомими. Проте нікому про це не сказала — ні сестрі, ні сусідам.

Коли на вулиці питали про весілля Андрія, вона відповіла спокійно, з посмішкою:

— Молоді самі вирішили в місті розписатися, без галасу. А мені куди вже в таку дорогу з моїми ногами? Головне, щоб жили добре.

Андрій з дружиною приїхали наприкінці серпня. Аня виявилася високою, худовою дівчиною в дорогих сонцезахисних окулярах і світлому платті. Марія спеціально до їхнього приїзду приготвала курку, напекла пирогів із яблуками, запросила в гості хрещених батьків Андрія та близьких родичів. Накрили стіл у великій кімнаті.

Гості намагалися розпитати Анну про міське життя, про роботу, але вона відповідала неохоче, переважно кивала головою або обмежувалася короткими словами. За годину вона підвелася з-за столу.

— Вибачте, у мене сильно розболілася голова від дороги, я піду приляжу в іншій кімнаті, — сказала вона й вийшла.

Ввечері, коли гості розійшлися, а Марія мила посуд на кухні, вона почула голоси за стіною. Двері в кімнату були причинені не до кінця.

— Андрію, я не збираюся стирчати тут цілий тиждень, — роздратовано говорила Аня. — Давай завтра ж зранку візьмемо квитки на зворотний шлях.

— Аню, але ж ми обіцяли матері побути хоча б кілька днів, — тихо виправдовувався Андрій. — Дивись, як вона старалася, готувала все. Тут повітря чисте, молоко свіже, продукти.

— Мені нудно тут, розумієш? — наполягала дружина. — Ці люди… вони якісь примітивні, розмови тільки про город і худобу. Ця простота мене втомлює. Я більше сюди не поїду. Якщо хочеш, наступного разу їдь сам.

— Ну добре, добре, щось придумаємо, — здався Андрій.

Вранці, коли Аня вийшла на подвір’я, Марія підійшла до сина, який збирав речі на веранді.

— Сину, якщо вам треба їхати швидше — їдьте, я не тримаю. Справи в місті чекати не будуть.

Андрій почервонів, опустив очі й тихо запитав:

— Мамо, ви все чули вчора?

— Так вийшло, — відповіла Марія, намагаючись дивитися повз нього на дорогу. — Збирайтеся, автобус за годину буде.

Після того випадку Аня більше ні разу не приїжджала в село. Андрій приїздив рідко, десь раз на два або три роки. За цей час він став керівником великого відділу на заводі, отримав нову квартиру. Його дзвінки стали зовсім короткими: «Мамо, багато роботи, готуємо новий проект до здачі. Часу зовсім немає. Приїду, як тільки звільнюся. Гроші переказав».
Коли він приїжджав, то залишався всього на день-два. Постійно дивився на годинник, ходив по кімнаті з кутка в куток.

Він ні разу не вийшов на город, не подивився на стан даху, не запитав, чи є в хаті дрова на зиму. Марія теж нічого не просила. Вона хотіла розказати йому, як минулої зими через великі замети хуртовини тиждень не могла вийти з хати, і сусідський хлопець пробивав лопатою стежку до її дверей. Хотіла розказати, як довго лежала з високою температурою, і медсестра, щовечора після роботи заходила до неї, приносила гарячий чай і ставила компреси. Хотіла сказати, що хвіртка на подвір’ї зовсім згнила й тримається на одному заіржавілому завісі. Але так нічого й не вимовила, бачачи його поспіх.

Останні місяці Марія майже не вставала з ліжка. Сили покидали її, руки тремтіли, коли вона намагалася налити воду в кухоль. Вона подзвонила Андрію, вперше прямо попросила сина приїхати якнайшвидше, бо відчуває, що часу залишилося зовсім мало. Проте так і не дочекалася.

Після того, як Марії не стало, сусідки прийшли прибирати в хаті. У старій дерев’яній шафі, серед чистої білизни та вишитих рушників, які вона готувала заздалегідь, вони знайшли три невеликі тканинні вузлики. Вони були акуратно перев’язані товстою ниткою. У кожному вузлику лежала однакова сума грошей — ті самі заощадження, які вона збирала роками, відмовляючи собі в усьому.

Родичі й сусіди, які прийшли помогти з організацією, стояли біля столу й дивилися на ці вузлики. Ніхто не знав, що з ними робити, адже старших синів ніде не могли знайти, а молодший досі не приїхав.

— Треба порадитися з кимось, — тихо сказала Оксана, витираючи сльози. — Може, зайти до сільради чи в церкву зайти, спитати, як бути з цими речами. Нам же треба якось передати це дітям, раз вона так хотіла.

Люди довго сиділи на веранді, обговорюючи, що робити далі, а на столі так і залишилися лежати три білі вузлики, залишені старою матір’ю для своїх синів.