У дев’ятому класі, у Марійки було лише дві сукні. Одна — коричнева, шкільна, від якої вже тхнуло старим пральним милом, скільки її не пери, а друга — в дрібну синю квіточку, пошита матір’ю на старій швейній машинці, яку вона крутила ногами.

Марійка крутилася перед мутним дзеркалом у сінях, чіпляла на комір квіти кульбабки, прилаштовувала браслет на руку та перстеник з ромашки.

— Знов сидиш перед склом? — мати заглянула з сіней, тримаючи в руках порожні відра. — Корову виганяти треба, а вона чепуриться. І вишні з вух прибери, щоб люди не бачили.

— Я просто дивлюся, як пасує, — тихо відповіла Марійка, знімаючи з вух важкі здвоєні вишні, які вже встигли лишити липкі слід на шиї. — Мені здається, якщо сюди додати жовту стрічку, то синє по-іншому виглядає. Не так бідно.

— Бідно не бідно, а іншого немає, — відрізала мати, загримівши відрами біля порога. — Батькові знову зарплату затримують.

Марійка йшла за коровами, обминаючи калюжі, і дивилася під ноги. На узбіччі цвіли звичайні настурції та напівдикі айстри біля парканів. Їй завжди хотілося зрозуміти, чому природа так легко дарує барви своєму творінню, а люди не придумали нічого кращого за цей коричневий колір і чорні гумаки.

Вона бачила, як Петро дивно дивиться на її руді туфлі, які залишилися від старшої двоюрідної сестри і виглядала жахливо. Всередині все стискалося від якогось дивного, малого безсилля, яке буває лише в підлітків, коли вони розуміють, що весь їхній світ обмежений дефіцитним крамом у райцентрі.

Петро з’явився біля її перелазу ближче до вечора, коли з поля поверталися трактори. Він жив через три хати, і вони знали одне одного змалку, але останні пів року він став якимось іншим — постійно крутився поруч, намагався забрати в неї важку сумку з хлібом, коли вона поверталася з магазину, або просто стояв під клубом, заклавши руки в кишені куртки, і дивився, з ким вона розмовляє.

— Ти чого сама сидиш? — Петро сів на колоду поруч, розправляючи пальцями складки на своїх нових штанях. — На танці не йдеш сьогодні? Там хлопці магнітофон винесли на ганок.

— Не хочу, — Марійка знизала плечима, обриваючи сухі листочки з куща шипшини. — Там Оля знову буде.

— Ну й що, що Оля? — Петро завагався, крутячи в руках суху гілляку. — Вона мені заграничну жуйку давала вчора. Їй знову пакунок прийшов. Батько її казав, що там і туфлі є, і хустки такі, що блищать, як шовк.

— От і йди до неї, хай вона тобі ще щось дасть, — Марійка підвелася, обтрушуючи спідницю. — Мені байдуже до її пакунків.

— Та чого ти зразу сердишся? — Петро встав слідом, спробував узяти її за лікоть, але вона смикнулася. — Я просто кажу. Вона он усім хвалиться, що в неї родичі в Торонто, чи де там. А ти вічно в одному й тому самому ходиш. Мені ж нічого, але дівчата сміються.

Марійка нічого не відповіла. Вона просто розвернулася і пішла до хати, щільно зачинивши за собою важкі двері. Всередині все горіло від образи. Їй здавалося, що кожен у селі дивиться на її обтріпані рукави та саморобні намиста з горобини як на якесь дивацтво чи ознаку того, що їхня родина зовсім злидарює. Вона сіла на ліжко, витягла з-під матраца старий журнал «Радянська жінка», де на останніх сторінках були викрійки, і почала олівцем домальовувати моделям великі, грубі намиста, намагаючись заштрихувати сірі сукні чорними густими лініями.

Оля стояла біля клубу в центрі кола. На ній була яскраво-зелена кофта з ангори, яка здавалася неприродною на тлі сірих стін будівлі, і блискучі сережки, що чіплялися за волосся кожен раз, коли вона повертала голову.

— Оце мати завтра до міста повезе дві хустки продавати, — голосно говорила Оля, перебираючи пальцями з перламутровим манікюром. — Там такі квіти, дівчата, що ви й не бачили. Нам три штуки прислали, одну мені лишили, а дві — на базар. За них можна цілий сувій ситцю взяти, якщо знати, в кого питати.

— А Петро де? — запитала якась із подружок, заглядаючи Олі за плече.

— А де він дінеться? — Оля зверхньо посміхнулася, поправляючи комір своєї заокеанської одяганки. — Покрутиться і прийде. Що йому з Марійкою робити? У неї ж, крім тієї коси до пояса, і подивитися нема на що. Навіть на випускний вечір мати їй сукню з марлі шиє, я сама бачила, як вона в магазині марлю рулонами випитувала.

Марійка чула це, стоячи за кущем бузку неподалік. Вона прийшла подивитися, чи прийде Петро, але тепер їй хотілося просто провалитися крізь землю. Вона розвернулася і побігла назад, по темній вулиці. Вона бігла так швидко, що одна з її саморобних брошок — колосок, приколотий звичайною шпилькою, — відірвався і впав у кропиву. Вона навіть не зупинилася, щоб його підняти.

Навесні, перед самими іспитами, Петро дійсно перестав заходити. Марійка бачила його кілька разів біля сільмагу — він ішов поруч із Олею, ніс її маленьку сумочку на довгому ремінці й щось весело розказував, активно розмахуючи руками.

Оля сміялася, інколи зупинялася і поправляла йому комір сорочки, наче демонструючи всьому селу свої права.

— Ну й нехай, — казала Марійка сама собі, сидячи на кухні й перебираючи стару квасолю для супу. — Мені ж краще. Менше дурниць у голові буде.

— Ти б краще про інше думала, — мати зайшла до хати, — Скоро школу закінчуєш. Батько розмовляв у райцентрі, кажуть, у швейне училище беруть без великого конкурсу. Там хоч професію дадуть, завжди якась копійка у кишені буде. І до хати близько — автобусом пів години.

— Я в область поїду, на завод, — твердо сказала Марійка, не підводячи очей від миски. — Там гуртожиток дають відразу. І платять більше.

— Та куди ти поїдеш, така худа? — мати сплеснула руками. — На тих заводах гарувати треба. Тут хоч картоплі з дому передамо, яєць віднесеш хазяйці.

— Не пропаду, — Марійка відставила миску з квасолею вбік. — Я хочу сама заробити. Щоб і собі речі купити нормальні, і малій спідницю нову, бо вона в моїх обносках у третій клас ходить. Не хочу я тут лишатися.

Вона наполягла на своєму. Через три тижні після випускного, на який вона пішла в маминій сукні, Марійка зібрала невелику дерев’яну валізу, зв’язану мотузкою, і сіла на ранковий автобус до обласного центру. Петро тоді навіть не прийшов провести, хоча знав, коли вона їде.

Обласний завод зустрів її гуркотом пресів і запахом машинного мастила. Марійку взяли в штампувальний цех — робота була одноманітною і важкою, від постійного натискання на важіль до вечора нили плечі, а пальці ставали сірими від графітового пилу, який не відмивався жодним милом.

Гуртожиток був триповерховим, із довгими коридорами. У кімнаті їх було четверо. Дівчата попалися шумні, з вечірніх змін поверталися пізно, голосно сміялися і часто обговорювали фабричних хлопців, які крутилися під вікнами.

— Марійко, ти знов за свої нитки взялася? — Галина, одна з сусідок по кімнаті, кинула на ліжко свої лаковані туфлі. — Пішли краще в кіно, там сьогодні нову комедію привезли. Хлопці з третього цеху обіцяли квитки взяти.

— Не піду, дівчата, у мене спина болить після зміни, — Марійка навіть не підвела голови, продовжуючи вив’язувати гачком тонкий шнурок із сірих ниток. — Та й вчитися мені треба.

— Та що ти там усе плетеш? — Галина підійшла ближче, заглядаючи через плече.

— Дивись, якщо до цього сірого паска додати оті скляні ґудзики, що ти викинути хотіла, воно зовсім інакше дивиться. Сірий колір перестає бути схожим на мишачий.

Марійка дійсно навчилася робити дивні речі. Вона давно мріяла навчитися плести і в’язати, але в селі завжди було повно роботи, та й не було аби хто її навчив. А в гуртожитку в вахтерки вона помітила гарну серветку, яка стояла під вазоном.

– Подобаєься, – жінка прослідкувала за її поглядом.

– Дуже,- очі в Марійки загорілися від захвату.

– Можу навчити, – сказала вахтерка.

– Дякую!

Вахтеркою в їхньому гуртожитку працювала тітка Тоня — жінка років шістдесяти, з суворим обличчям і важким поглядом. Дівчата її боялися, бо вона ніколи не пускала нікого після десятої вечора, а якщо помічала від когось сторонній запах чи зайві розмови на ганку, відразу писала доповідну коменданту. Але до Марійки вона ставилася інакше. Можливо, тому, що Марійка ніколи не бігала на танці й завжди віталася. Тому й погодилася навчити дівчину плести, сама це діло любила, та й чим ще зайнятися такими довгими днями?

— Зайди до мене в комірчину, дівчино, — якось гукнула якось тітка Тоня, коли Марійка поверталася з бібліотеки з оберемком книг.

Марійка зайшла, тримаючи під пахвою товстий словник. У комірчині було тепло, на плиті шумів старий чайник.

— Ось, тримай, — тітка Тося простягнула їй клубок ниток.— Бачу, вчишся все. Чого книги англійські тягаєш? На заводі це ні до чого.

— Я поступати хочу, тітко Тоню, — Марійка сіла на краєчок стільця. — На філологічний. Мені мови подобаються. Тільки от з вимовою важко, в селі ж учителька сама ледве три слова знала.

Тітка Тоня довго дивилася на вікно, де починався дощ, потім зітхнула, поправила сиве волосся під хусткою.

— У мене сусідка є, Поліна Андріївна. Вона все життя в школі англійську викладала, зараз на пенсії, сама живе. Син у неї… ну, менше з тим, немає сина. Сумно їй одній. Я з нею поговорю, підеш до неї. Вона грошей не візьме, ти їй просто поможеш ковдри вибити чи підлогу помити, а вона з тобою посидить над тими книжками.

Марійка аж підскочила на стільці від радості:

— Справді? Ой, дякую вам, тітко Тоню! Я все зроблю, і приберу в неї, і в магазин схожу.

— Іди вже, вчена, — буркнула вахтерка, але очі її пом’якшали.

Навчання з Поліною Андріївною давалося важко, але Марійка виявилася впертою. Після зміни на заводі вона бігла до старої вчительки в її маленьку двокімнатну квартиру, де пахло старими книгами. Вони сиділи допізна, розбираючи складні тексти. Натомість Марійка мили вікна, ходила по хліб і картоплю, а інколи приносила свої вироби — пояси чи плетені браслети.

— У тебе дивне відчуття форми, Маріє, — казала стара вчителька, розглядаючи плетений з грубої конопляної мотузки пояс із дерев’яними бляшками. — Це схоже на те, що роблять на Заході, там зараз такий стиль у моді — прості матеріали, природні кольори. Де ти цьому навчилася?

— Та ніде, — ніяковіла Марійка. — Воно само якось. Дивлюся на нитки й бачу, як їх треба скласти.

Через два роки Марійка все-таки вступила до інституту. Роботу на заводі довелося залишити, перейшла на пів ставки в бібліотеку, щоб мати час на лекції. Грошей стало ще менше, але дівчата з гуртожитку тепер самі ставали в чергу за її пасками та намистами. Вона дарувала їх на дні народження, і фабричні дівчата з гордістю одягали ці прості прикраси на побачення в кіно, стверджуючи, що навіть міські модниці заглядаються.

Минали роки. Життя крутилося між парами, бібліотекою, а згодом — роботою в школі. Марійка й не помітила, як їй виповнилося тридцять, а потім і тридцять п’ять. Їй дали маленьку однокімнатну квартиру на першому поверсі в старій «хрущівці», де всі меблі складалися з ліжка, великого столу для шиття та полиць із книгами.

Зі спогадів про минуле інколи приходили новини з села. Мати по телефону розказувала, що Петро з Олею таки одружилися, але життя в них не склалося.

— Пиляють одне одного кожен день, — говорила мати в трубку, перекрикуючи шум на лінії. — Оля та все з міста возить, торгує чимось, а Петро як працював на тракторі, так і працює. Ходить вічно злий, бурчить. Питав за тебе минулого тижня, питав, чи заміж не вийшла.

— Мені немає коли заміж виходити, мамо, — відповідала Марійка, тримаючи плечем слухавку, поки руки крутили новий гердан з бісеру. — У мене завтра три переклади треба здати, ще й уроки в першу зміну. Катя як там?

— Та що їй, малого до садочка віддала, у райцентрі живуть. Питає, чи приїдеш на вихідні.

— Приїду, привезу малому кофтинку, я якраз дов’язала.

Особисте життя Марійки обмежувалося цими короткими поїздками до сестри та батьків. Залицяльники, звісно, були — і колеги по школі, і один інженер із сусіднього під’їзду, який постійно пропонував допомогти з ремонтом кранів. Але кожен раз, коли справа доходила до чогось більшого, Марійка закривалася в собі. Їй було простіше сидіти одній у своїй тихій квартирі серед різнокольорових ниток та гудзиків.

Все змінилося одного вівторка в Києві, куди Марійка поїхала на курси підвищення кваліфікації. Вона йшла по Хрещатику, тримаючи в руках парасольку, бо небо затягувало хмарами. На розі біля поштамту стояв чоловік у світлому плащі й розгублено озирався по сторонах, тримаючи в руках розгорнуту карту міста. На вигляд йому було під сорок, світле волосся трохи розкуйовдилося від вітру.

Він помітив її погляд і ступив назустріч, намагаючись щось сказати:

— Пробачте… готель… де є вулиця… — його українська була дуже дивною, з сильним акцентом і неправильними наголосами, наче він вчив слова за старим словником.

Марійка зупинилася, переклала парасольку в іншу руку і відповіла англійською:

— Чим я можу вам допомогти? Ви шукаєте конкретний готель?

Чоловік помітно розслабився, на його обличчі з’явилася широка посмішка.

— О, слава Богу! — швидко заговорив він англійською. — Мене звати Ділан. Я приїхав з Торонто у справах, мав зустрітися з партнерами, але залишив записник у номері й тепер не можу згадати назву вулиці, де мій готель. Пам’ятаю тільки, що поруч великий сірий будинок із колонами.

— Це, мабуть, готель «Україна» або десь поруч із площею, — Марійка спокійно показала рукою напрямок. — Ходімо, я проведу вас, мені якраз у той бік.

Поки вони йшли, Ділан розповідав, що його дідусь і бабуся виїхали з Галичини давно. Вони багато розповідали йому про рідні місця, тому він завжди хотів приїхати сюди.

— Ви дуже добре розмовляєте англійською, — зауважив він, розглядаючи її просту сіру куртку й незвичайний зелений шарф, який Марійка зв’язала сама. — Ви вчителька?

— Так, викладаю в школі, — відповіла вона. — А шарф — це моє хобі. Робила сама.

— Це неймовірна робота, — Ділан зупинився, щоб краще роздивитися узор. — У нас у Канаді такі речі ручної роботи коштують дуже дорого. Вони мають стиль.

Вони дійшли до готелю. Ділан довго не хотів її відпускати, записав її робочий телефон, домашню адресу і обіцяв обов’язково зателефонувати перед від’їздом. Марійка тоді подумала, що це звичайна ввічливість іноземця, і швидко забула про цю зустріч, повернувшись до своїх шкільних зошитів.

Проте Ділан зателефонував. Спочатку з Києва, потім уже з Торонто. Дзвінки ставали регулярними — раз на тиждень, щосуботи, телефон у її «хрущівці» починав голосно дзвонити о дев’ятій вечір. Вони розмовляли годинами про все на світі: про погоду, про його бізнес із постачання обладнання, про її учнів. Через рік він приїхав знову, вже спеціально до неї в обласний центр.

Вони сиділи в її маленькій кухні, Ділан пив чай із великого горнятка й розглядав коробки з бісером та заготовки для герданів, які займали майже весь простір.

— Тобі треба відкрити свою справу, Маріє, — сказав він, перебираючи пальцями дерев’яні намистини. — Ці речі не повинні лежати в коробках під ліжком. У Торонто є цілі квартали, де люди шукають саме таке — автентичне, з історією.

— Хто цим буде займатися, Ділане? — Марійка зітхнула, забираючи порожні чашки. — У мене школа, тут моє життя. Як я все покину?

— Поїдемо разом, — він узяв її за руку, його долоня була теплою і сухою. — Я вже все обдумав. Мої партнери допоможуть з документами. Ти зможеш робити те, що любиш, а не просто перевіряти зошити до ночі.

Через два роки після тієї випадкової зустрічі на Хрещатику Марійка тримала в руках паспорт із канадською візою. Мати плакала на пероні, а батько просто мовчки тиснув Ділану руку, повторюючи: «Бережи її, вона в нас одна така».

Крамничка в Торонто була невеликою — три великі вікна, що виходили на тиху вулицю з цегляними будинками. Над дверима повісили просту вивіску з металевими літерами: «Марійка».

Справи пішли не відразу, але поступово місцеві жителі почали заходити. Хтось купував гердан як подарунок, хтось брав плетений пояс до джинсів. Сестра з України регулярно надсилала пакунки з заготовками, які робили майстри в їхньому райцентрі, а Марійка вже на місці збирала їх до купи, додаючи свої деталі.

— Слухай, Маріє, — Ділан зайшов до підсобки, де вона працювала над новим замовленням. — Мені тут дзвонили з офісу одного великого універмагу, вони хочуть подивитися твою колекцію поясів. Кажуть, це може бути цікаво для їхньої етно-лінії.

— Це добре, — Марійка підвела голову, витираючи чоло тильною стороною долоні.

Марійка подивилася у вікно. Там, на невеликій клумбі біля входу, яку вона власноруч засадила навесні, уже зацвітали перші айстри та чорнобривці — насіння вона привезла з маминого городу в торбинці. Вони виглядали точно так само, як тоді в дитинстві, коли вона збирала з них сережки й мріяла про нову сукню.