Віталій Степанович під’їхав до потрібного будинку і з жалем помітив, що «чергових» бабусь біля під’їзду немає. На дитячому майданчику побачив яскравий жилет двірника. Двірники теж володіють певною інформацією, вирішив він і попрямував до дитячого майданчика.
— Можна вас? — Звернувся він до двірника, приготувавши посвідчення.
Двірник, не повертаючись і не показуючись із накинутого на голову каптура, брутально відповів: «Мені ніколи» і продовжив свою справу. Віталій Степанович обійшов чоловіка і заглянув під каптур:
— Стратейчук, це ти? Звільнився вже?
— Здрастуй, Віталію Степановичу, звільнився.
— Стратейчук. А ти не знаєш у 57 квартирі ось у цьому будинку хтось живає?
— Хтозна. Я працюю тут лише тиждень і ще мало кого знаю.
— А чому не повернувся на завод? Тебе точно взяли б, таких класних зварювальників як ти дуже цінують.
— А навіщо? Мені й цього вистачає. – меланхолійно відповів чоловік.
— Ууу, друже, ти що зламався?
— Життя зламало. Тільки воно мені й потрібне, щоб дочекатися декого, сам знаєш звідки, і відправити його в пекло.
— Значить, ти не залишив свого наміру і півроку в буцегарні розуму тобі не додали, — зітхнув Віталій Степанович.
— Спасибі тобі, Віталію Степановичу, що рятував мене, але мені від цього не легше. Було б краще, якби ти тоді не зупинив мене і той безсердечний уже давно горів би у пеклі. А про тебе, Віталію Степановичу, і по той бік волі кажуть, що ти хороший слідчий.
— Давай присядемо, Сергію, — сказав Віталій Степанович і всівся на лавці.
Стратейчук слухняно сів поруч.
— Ти ж, Сергію, чоловік міцний. Я знаю, що ти кохав її. Але зрозумій інше, що в цього, як ти кажеш, бездушного двоє дітей. Вони чекають на нього і теж його люблять. Адже до цього випадку з твоєю дружиною він мав славу хорошого працівника, батька і чоловіка. Мені теж шкода, що в ту мить, коли він сідав за кермо, його ніхто не зупинив. В тебе втрата величезна, але й у його родині все не просто. Розумієш, Сергію, у нього двійко маленьких дітей.
— Чому так? — Стратейчук схопився за голову, — він є, на нього чекають, його люблять. А я ж, Віталію Степановичу, тільки з Тетянкою і зрозумів, що таке кохання. Той рік життя з нею вартував всього мого життя. Так само Таня, вона лише зі мною відчула жагу до життя. Натерпілася бідна, залишилася одна на білому світі, в неї взагалі не було рідних.
— Як одна? — Здивувався Віталій Степанович, — адже!
— Так, вона ж була сиротою, з дитбудинку, — поспішив пояснити Стратейчук. — І навіщо я купив їй ту автівку? — обхопивши голову руками говорив Стратейчук. — Куди вона їхала і навіщо? Робота в неї в іншому боці, нічого не розумію. Тетяна тільки почала жити і в мене, вважай, тепер теж життя без будь-якого сенсу. Я ж, Віталію Степановичу, людина віруюча. От і думаю: краще забрав би мене Господь, уберіг від гріха.
Віталій Степанович підвівся з лавки і, перш ніж піти, сказав:
— Вона їхала до доньки. У неї залишилася маленька дитина, яка живе з тіткою у селі. Та тітка немолода, хтозна, може, дівчинка вже і в притулку.
Віталій Степанович пішов, відчуваючи важку тишу за спиною.
— Віталію Степановичу, — ожив Стратейчук, — це точно?
— Звісно, точно. Було ж слідство.
— Чому вона від мене це приховувала? — благаюче подивився на Віталія Степановича Стратейчук, але відповіді не отримав. – Стійте, кажіть мені адресу.
— Скажу, коли побачу в тобі людину. Захочеш дізнатись – знайдеш мене.
— Вам спитати про мешканців 57-ї квартири? — навздогін гуккнув Стратейчук більш жвавим голосом.
— Обов’язково.
Через тиждень чоловік сам прийшов до Віталія Степановича:
— Ось, довідка з відділу кадрів: мене прийнято на завод зварювальником 6 розряду, ось акт керуючої компанії про стан квартири, — тряс папірцями Стратейчук.
Через кілька днів він знову звернувся до Віталія Степановича, цього разу з проханням допомогти удочерити чи оформити опіку над п’ятирічною Оленкою.
— Віталію Степановичу, подивися у вікно, — сказав Стратейчук сидячи в кабінеті у слідчого.
За вікном той побачив жінку років сімдесяти і, дівчинку, яка весело стрибала біля неї.
– Тепер це моя сім’я. Тітку я теж привіз, нехай за Оленкою доглядає. У них у селі поганий будинок. Тітка Зоя навіть не знала, що Тетяни більше немає, і чекала на неї. Оленка з села ще привезла з собою кішку з кошеням.
Йдучи Сергій, сказав: «Життя завжди має сенс. Спасибі тобі, Віталію Степановичу».
Фото ілюстративне.
