Чому я сусідку слухала зрозуміло – не подобалося мені, що син мій в селі живе, хоч він у мене дуже перспективний був хлопчина, хто його знає, чи не був би директором школи, а там і освіту міську б очолював, а з нею став простим будівельником. Не хотіла я до них і їздити, бо що я там не бачила в тій хаті. Село є село.

Але останнім часом стало мене здоров’я підводити і така самотність, навколо все сіре, не буду ж телевізор дивитися цілодобово. Єдина розрада, то сусідка приходить, Марина, і я до неї ходжу. Наче сестри ми стали і одна одну виручаємо, бо її діти теж далеко та рідко приїжджають.

Кликали мене діти, невістка і син, але я тоді лиш на пенсію вийшла і не дуже хотіла в село їхати, думала відпочити в місті. Але за ці десять років місто моє змінилося, наш район вже не центр, ніхто не хоче в хрущовках жити, новобудови повиростали, багато незнайомих людей.

І отак ми з Мариною й здружилися. Колись ми так не дружили, бо мали свої інтереси, а тут зустрілися під під’їздом, щоб якось охолонути від спекотного дня. І слово поза слово та й здружилися.

Коли я прийшла до неї зі звісткою, що син мене хоче забрати до себе, то вона й каже:

– То він так із ввічливості сказав. Кому ми, літні люди, потрібні? Чи ти давно в тому селі була, коли вода на вулиці і ванна в тазику? Та й під порядки невістчині треба буде підлаштовуватися, а ти ж знаєш, яка вона людина?

Я свою невістку й не знала. Бачила її кілька разів, звичайна була, до балачки не ставала, а я й нічого не розпитувала. Кілька разів онуків привозила і на тому дякую.

Я тоді синові сказала, що нікуди я не їду.

– Якби твоя жінка була добра, то би онуки у мене жили та мене гляділи, але з вашим вихованням, де вони хочуть в бабусі жити.

Я сказала те, що було у мене на серці, бо онуки не пішли вчитися у наше містечко, а в область і там тепер собі живуть, замість того аби собі знайти роботу тут та й мені було б веселіше з кимось жити.

А одного дня приїхав син з невісткою. Дуже вона змінилася, час бере своє та й життя в селі не омолоджує.

– Мамо, ми по вас, збирайте речі, – каже син і з хати не вступався.

– Та ти знаєш, що мені спокій потрібен, мені до лікарів часто треба, як я з вашого села доберуся?

– Мамо, у нас все є, що треба. Не переживай.

Їхали ми довго, дорога до села була поганою і я вже думала про те, що дарма їхала. Але мене вразив будинок – великий, гарний, який потопав у квітах. Мені приготували затишну кімнату, запросили до столу, ванна в хаті.

Навколо зелено і гарно, дуже затишне місце і мені аж в голові прояснилося.

– Мамо, ну що скажеш?, – спитав син.

– Дитино, я й не думала, що ти так все до ладу привів.

– А як інакше? Я все сам будував.

– То ти вийшов кращий будівельник, ніж вчитель?

– Так, мамо, і багато людей мою працю оцінили.

Тепер у мене не невістка, а донька Ольга, вона мені по-секрету розказала, що скоро буде весілля, бо онучка натякає, а там і правнука дочекаюся…

Тут спокійне життя і я не розумію, чому я собі малювала такі картини про життя тут? Невже моя сусідка мені в цьому допомагала, щоб не лишатися там самій? Мені шкода, що її діти не пропонують переїзд, але це не привід і мене відговорювати від того, щоб в такому щасті доживати віку. Чому вона так вчинила, адже ми жили так дружно і я думала ми один одному допомагаємо?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page