Навіщо Інна в’язала пінетки, вона сама не знала…
Дочці було 40, овдовіла два роки тому, так і не народивши дітей. Минулого року знову вийшла заміж.
Чоловік був молодшим і хотів пожити для себе.
Син давно поїхав до Америки і повертатися не збирався. Племінники виросли, але були надто молодими для дітей.
Напевно, просто пряжа гарна попалася.
Вона взяла небагато. Дуже кольори сподобалися, барви чарівні, ніжні. Думала собі на жилетку. Прикупила тоненькі спиці, гачок, і почала в’язати.
Сама не помітила, як зв’язала маленькі пінеточки. А пряжі он ще скільки.
Надвечір був готовий чепчик, а наступного дня зв’язалися штанці та кофточка. Інна взяла велику коробку з ґудзиками, обрала красиві, маленькі, у вигляді крихітних сонечок.
Потім пішла у ванну, розвела в тазику засіб для прання вовни і опустила комплект, акуратно прала і зітхала: «Так мене й не стане, і не потримаю онуків на руках». Інна поклала зв’язані речі на розкладене на столі махрове простирадло: «Але ж є десь у світі дитина, якій це потрібно». Вона відкрила ноутбук і почала шукати будинок малюка у своєму місті.
Почитала.
Одяглася і пішла в магазин. Купила ще пряжу, в якій більше блакитних відтінків і знову сіла в’язати.
Зробила набір для хлопчика. А потім нав’язала десять пар пінеток та десять теплих шапочок. Усі вийшли різного кольору. Інна поїхала в Дім малютки. “Без сертифікату взяти не можемо, – сказала їй співробітниця, – Ви б краще памперси подарували, весь час потрібні”.
А Інна стояла та плакала. «Добре, — сказала жінка, — якось оформимо. Ходімо зараз когось вдягнемо у ваші пінетки». Інна брала малюків на руки, цілувала ніжні щоки, тулькалася: «Зовсім крихітні. Їм би маму»
На малесенькі ніжки одягала пінеточки, тим, що старші приміряла в’язані шапочки. Потім поїхала. Чоловік прийшов із роботи пізно, спитав як справи. А вона не знала що відповідати. Обід не готовий, у холодильнику порожньо.
– Ось пінетки в’язала в Дім малютки. А там сказали, що памперси потрібніші, сказала Інна і подивилася на чоловіка.
– Добре, – відповів він,- давай зваримо картоплю, а завтра купимо памперси.
Інна дістала каструлю і почала мити овочі.
– Не дадуть нам дитину, ми вже не молоді, мені 61, і тобі 62.
– Може і не дадуть, але двері то не закриють, адже можна домовитися. Приходити допомагати. І пінетки, шкарпетки нав’язати. Стануть в нагоді.
– Там є пара, хлопчик та дівчинка, близнюки, світленькі. Їм майже 2 роки.
Я думаю їм підійдуть в’язані костюми, може поки завеликі, але діти ростуть швидко. Пінетки теж будуть, я їх у вигляді кедиків зв’язала.
– Підемо вдвох, – сказав чоловік. Домовлюся. Будемо провідувати.
І домовився. Чотири місяці Інна із чоловіком були волонтерами. Інна нав’язала нові костюми та пінетки, на виріст. Близнюки вже називали її мамою. Але якось прийшли, а малюків нема.
– Ви уявляєте, їх усиновили, одразу двох. Ми зробили їх фото у Ваших в’язаних костюмах, і того ж дня подружжя подзвонило. Декілька місяців документи готували. Ось сьогодні вранці їх забрали.
Ми до останнього боялися, що не захочуть брати двох.
У Інни виступили сльози.
– Ну що ж ти плачеш, зіронько, – сказав чоловік, – радіти треба.
Дзвонить донька:
«Мамо, ти з татом зайдеш до мене?» Мені потрібна допомога.
– Кран зламався, – запитала Інна, – чи знову сусіди залили?
– Потрібно ліжко зібрати, – відповіла дочка, – приїдете, краще не дзвоніть, а відкрийте своїми ключами.
– Добре, приїдемо.
Вони сіли у свою машину і поїхали.
Доньчина квартира виблискувала чистотою. Із кухні пахло чимось смачним. Інна з чоловіком роздяглися, і взули капці.
– Мийте руки і проходьте в кімнату, – гукнула донька, – я зараз підійду.
Вони сіли на диван, і почали дивитись новини. Несподівано чоловік штовхнув її у бік.
Вона підвела голову. У дверях стояв зять – Діма. У нього на руках сиділи ті самі близнюки, одягнені в плетені костюми, і в маленьких в’язаних кедах-пінеточках. Хлопчик тримав у долоні шматочок яблука, а дівчинка з перемазаними щічками хитро поглядала і намагалася яблуко відкусити. Діма посміхався.
– Навіть не знаю, як сказати. Словом, у вас тепер є онуки. Ми не говорили, не знали, чи вдасться оформити. Зараз Жанна підійде, вона їм варить кашку.
Прибігла розпашіла Жанна.
– Мамо, тату, познайомтеся, це Танюшка і Володька. Я їхнє фото побачила на сторінці «Діти чекають родину». Вони близнюки, як і ми з братом.
І пінетки у них точно такі, як кедики, як ти нам в’язала. Пам’ятаєш, на фото, де нам із братом по 2 роки. Я чоловікові показала малюків, а він сказав — забираємо.
Діма спустив дітей з рук. Вони побігли до Інни, простягаючи маленькі ручки, і закричали: “Мамо, мамо!”
Вона притиснула їх до себе і цілувала, витираючи сльози: Я не мама, я ваша бабуся, бабуся. І все повторювала: «Бабуся, Бабуся, Баббуся»
Чоловік засміявся:
– А тепер ти чого плачеш? Треба купувати пряжу.
