Баба Дуська забігла до сусідки, без будь-якого «здрастуй» гепнулася на стілець, щоб віддихатися, й випалила:
— Чула новину? Від Миколи жінка вночі на новенькій іномарці втекла, усі грошики та цінні речі із собою прихопила! Ще й записку залишила, щоб не чекав…
Тетяна саме умостилася посмакувати кавою з пиріжком, але почувши сказане, мало не вдавилася:
— Та невже? А таку порядну із себе корчила!
Дуська, наливаючи каву та беручи й собі пиріжок, продовжувала розповідати:
— Оце тільки-но від нього. Думаю, чого це Миколина корова на все село реве, а свині так верещать, що аж за душу бере? Заходжу у двір, а він зовсім безпорадний сидить на порозі літньої кухні з мотузкою в руках. Хотів pуки на сeбе нaклaсти. Ледве уговорила бідолашного, щоб дуpниць не наробив.
— Нещасний чоловік, осоpомила, ославила на все село!
— Ти за нього не дуже переймайся! Посумує місяць-два та й іншу в дім приведе! Думаєш, хтось із молодиць подивиться, що п’ятий десяток розміняв та на ногу кульгає? Усі в селі знають, що хазяйновитий, непитущий, хатища он яка, ще й повний двір господарства, а головне – немає дітей! Ніхто не буде претендувати на спадок!
І вже виходячи з дверей, додала:
— Не лови гав, не то заберуть мужика із-під самісінького носа! Поки розмовляла з Миколою, твоя подруга Раїса видоїла корову й нагодувала свиней!
Тетяна, випровадивши сусідку, хутенько налила в літрову банку борщу, захопила пакет сметани, вкинула у сумку кілька пиріжків й подула до Миколи. Підкидаючи сметанки у миску з борщем, приказувала:
— Схуд, змарнів, плюнь на неї! Он у селі стільки молодиць, не гірших від твоєї… бувшої.
Раптом прочинилися двері й у Миколину господу увійшла Раїса:
— Не закривай хвіртку, Микольцю, увечері знов попораю твоє господарство!
Тетяна, люто бликнувши на подругу, улесливо запитала у Миколи:
— Що тобі, сусіде, на вечерю приготувати? Млинців чи молоденької картопельки з огірочками? А завтра раненько щось смачненьке на сніданок принесу!
Микола розчулився, аж сльозу пустив:
— Спасибі, сусідоньки! Продам поросяток, стіл для вас накрию, віддячу! Не залишили одного в біді, думав, продам усе, виїду світ за очі…
Молодиці в один голос:
— Ми ж по-сусідському, нічого не видумуй!
Відтоді Микола зажив, мов вареник у маслі. Раїса обсапувала городи, порала господарство, а Тетяна була за куховарку. Обидві жінки зі шкури лізли, щоб догодити Миколі. Кожна мала на думці, що обере за дружину саме її. По черзі натякали чолов’язі, що уже час когось обирати для сімейного життя, але той робив вигляд, що не розуміє натяків, віджартовувався, переводив розмову на інше. Називав сусідок ласкаво та ніжно дівчатками, інколи дозволяв собі когось із них по-дружньому обiйняти, але далі цього не йшло.
Час минав… Якось сиділи за святковою вечерею, допиваючи третю пляшку домашнього вuна. Побачивши, що молодик добряче «під мухою», Раїса мовила солоденько:
— Зізнайся, хто тобі більше із нас до душі?
— Мої пташечки, обох однаково поважаю. Чесно кажучи, чоловік з мене ніякий… тому й зла на бувшу не тримаю. Ніяк не зрозумію, як стільки років мене отакого терпіла?
Тетяна раптом згадала:
— Що ж це я сиджу? Мій улюблений серіал розпочався!
Раїса й собі почала збиратися:
— А мені курчат треба на сідало саджати!
Наступного дня ніхто з молодиць не переступив поріг його господи. З лайками та пpoкльонами видоїв корову, свиням вкинув якогось бур’яну, просидів голодний до самісінького обіду, потім почвалав до магазину. Під магазином зустрів обох сусідок, кожна привіталась, але без особливої радості. Заливаючи вдома «мівіну» кип’ятком, міркував:
— І яка їх муха вкусила? А все так добре починалося…
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
