Я стояла на ганку будинку подруги Олі, кутаючись у куртку, хоч над дворі була відносно тепла осінь. Натягнула капюшон на самі очі, бо знала, що сусідські вікна виходять якраз на Олин двір, і мені не хотілося, щоб хтось бачив, як я серед ночі тиняюся між хатами. Оля відчинила двері майже одразу, ніби спеціально чекала на мене у коридорі, хоч була вже дванадцята година. Вона подивилася на мене без жодного подиву, тільки важко зітхнула і відступила вбік, звільняючи прохід до теплої хати.
– Знову? – тихо запитала вона, зачиняючи за мною засув.
– Взяв та й зачинив двері зсередини. Я стою, стукаю, а він через кватирку мені каже, щоб я йшла туди, звідки прийшла. Мовляв, у нього немає настрою зі мною розмовляти і бачити мене він сьогодні не хоче.
– Сідай на кухні, я зараз чайник поставлю, – Оля погладила мене по плечу і пішла на кухню.
Ми сіли за стіл. На кухні в Олі завжди було затишно, на вікні цвіли герані, а на стіні цокав старий годинник. Вона налила мені гарячого чаю у велике горня з квітками, поставила тарілку з печивом, але я навіть торкнутися до їжі не могла.
Всередині все стискалося від пекучої образи, яка підступала до горла і не давала нормально дихати.
– Я ж п’ятнадцять років на ті заробітки їздила, Олю, – почала я, дивившись у своє горня, де повільно кружляв чайний листок. – Ти ж усе пам’ятаєш, ти ж бачила. Я перші роки взагалі світа білого не бачила. Приїду на три тижні, гроші віддам, розпланую, що купити з матеріалів, і знову назад. Складала копійку до копійки, щоб дім збудувати, щоб дітям було куди вертатися, щоб соромно перед людьми не було.
– Та знаю я, Галю, – тиха відповіла Оля, присідаючи навпроти. – Усі в селі знають, як ти той дім зводила. І майстрів шукала, і блоки замовляла, і сама ті мішки з цементом тягала, коли треба було швидко розвантажити машину.
– Отож-бо й воно, – гірко мовила я. – А тепер що? Власна хата, гарна, велика, високий паркан, у дворі плитка викладена, а я стою під воротами як жебрачка і чекаю, чи зволить господар мені двері відчинити. Та хіба ж це життя? Іван став зовсім іншим. Як тільки я перестала їздити і осіла вдома, його ніби підмінили, знаходить будь-який привід, щоб посваритися. Якщо щось не по його – одразу кричить, вказує на двері.
– А ти питала його, чого він так казиться? Він же раніше нормальним чоловіком був, спокійним.
– Питала, – я важко зітхнула, згадуючи нашу останню розмову у вітальні, яка закінчилася нічим. – Вчора я йому кажу: «Іване, ну за що ти зі мною так? Ми ж разом стільки років, дітей виростили, дім звели, жити б та радіти на старості літ». А він дивиться на мене такими чужими очима і каже: «Ти цей дім чесним трудом не заробила». Уявляєш? Каже, що йому всі в селі це казали, що намагалися йому очі відкрити, а він спочатку не вірив, а потім до голови взяв. Наслухався заздрісників, які тільки й уміють, що чужі гроші рахувати, і тепер мені цим дорікає кожен день.
– Ой, Галю, та хто там у селі що доброго скаже? – покрутила головою Оля. – Люди ж заздрять. Бачать, що у вас хата двоповерхова, що паркан металопрофілем зашитий, що садок доглянутий. От і плетуть язиками абищо. А Іван чого слухає.
– Та я це розумію, – я заплющила очі, згадуючи той момент, коли ми тільки починали будуватися. – Пам’ятаєш, як ми фундамент заливали? Він тоді такий радий був, казав, що це буде наше родинне гніздечко, що діти сюди будуть приїжджати. А тепер… Тепер він мені каже, що я там розкошувала за кордоном, поки він тут бідував. А як я по шістнадцять годин на добу прибирала у тих чужих будинках, як мені ноги набрякали так, що взуття доводилося розрізати, він про це забув. Забув, як я кожен переказ йому надсилала, а він тільки й знав, що казати: «Мало надсилаєш, треба ще на дах докласти».
– І що ти тепер думаєш робити? – Оля уважно подивилася на мене.
– А що робити, Олю? – я безпорадно розвела руками. – Піти не хочу, бо це ж моя праця, мій труд і моє здоров’я. Як це я маю все кинути і піти казна-куди? На оренду йти на старості літ? Чи до дочки їхати і на шиї в неї сидіти?
– А з дітьми розмовляла? Вони ж бачать, що відбувається?
– Та де там, – я покрутила головою. – Не хочу я їм голову забивати. У них своє життя, свої клопоти. Світлана в місті працює, у неї робота важка, двоє дітей малих. Як приїде на вихідні з онуками – ото єдина радість для мене. Вони у двір забіжать, шумлять, сміються, бабусю обнімають. Іван тоді трохи втихомирюється, соромиться при зяті та дітях показати свій характер. Усміхається навіть, дідуся з себе корчить. А як тільки вони за ворота – все вертається на свої місця. Знову починаються докори, знову він стає похмурим, шукає ключки.
Ми сиділи на кухні ще довго. За вікном вже зовсім потемніло, десь далеко гавкали собаки, а ми все говорили й говорили. Я розповідала Олі про свої молоді роки, згадувала, як ми з Іваном тільки поженилися, як жили у старій хатині його батьків і мріяли про великий новий дім. Згадувала, як раділи кожній новій покупці, як купили перший диван, як фарбували стіни, стелили ламінат. Всі ці спогади раніше гріли мені душу, а зараз лиш ятрили, куди те все ділося.
– Знаєш, Олю, – тихо мовила я, беручи до рук уже вже холодний чай. – Найгірше – це коли ти розумієш, що людина, з якою ти прожила пів життя, стала тобі зовсім чужою. Ти дивишся їй у вічі й не бачиш там ні краплі того теплота, що було раніше. Тільки якісь образи, вигадані претензії і ця безглузда заздрість до моєї ж праці. Він думає, що мені ті гроші з неба капали.
– Люди не цінують те, що їм легко дістається, Галю, – сказала Оля, прибираючи зі столу порожні горнятка. – Ти ж усе на себе взяла. І заробітки, і будівництво, і хатню роботу. А він звик, що ти все вирішуєш і все тягнеш. А як ти повернулася і вирішила спокійно жити, йому це стало муляти.
– Та в чому я його утискаю? – обурилася я, і в голосі знову з’явилися сльози. – Я ж нічого від нього не вимагаю. Аби тільки спокій був у хаті, аби не було цієї напруги. Я ж приходжу з роботи, готую їсти, прибираю, на городі пораюся. А він прийде, сяде на ганку, дивиться спідлоба і починає: «Оце ти так прибрала? Оце ти так зварила? Забралася б ти звідси, це мій дім, я тут господар». І що ти йому відповіси? Почнеш сваритися – він ще більше собі додає. Тож я краще мовчки вдягнуся і йду геть.
– І скільки ти ще так будеш ходити? До мене, до батьків? Це ж не вихід, Галю.
– Не знаю, Олю, їй-богу, не знаю, – мовила я, схиливши голову на руки. – Сиджу тут у тебе, і так мені гірко робиться. Оце згадую, як ми цей дім будували, скільки сил віддали, скільки надій покладали. Думали, буде де дітям збиратися, де онукам бавитися. А вийшло так, що власна хата стала для мене чужою. Скільки на неї горбатилася, скільки років віддала, а тепер життя в ній нема. І піти не хочу, і жити так більше не можу. А як далі буде – й гадки не маю.
Оля постелила мені на дивані у вітальні. Я лягла, вкрилася теплим пледом, але сон не йшов. За вікном шумів осінній вітер, кидав у скло сухе листя, а я лежала і дивилася в стелю, слухаючи, як розмірено цокає старий годинник. Думки крутилися навколо одного й того ж: як повернутися додому завтра вранці, що сказати Іванові, коли він відчинить двері, і чи відчинить він їх взагалі. І як це змінити?
