.Мені було сорок два роки, коли Павло закохався в двадцятивосьмирічну жінку. Якось вмовляти чоловіка, просити одуматися, подумати про дітей, не виходило. Він вперто йшов до неї. А я залишалася в нашій квартирі і не знала, що робити далі і як жити далі.
Квартиру він залишив нам, а сам почав будувати хату в нашому селі, вити нове гніздечко для своєї нової дружини. Справи його полетіли вгору, а мої котилися все нижче і нижче, дійшло до того, що я мусила продати квартиру і переїхати жити в наше село до батьків. На виручені гроші моя старша донька поїхала вчитися і ще був запас для молодшого сина, я поклала їх в банк і стала жити далі.
Їздила на заробітки, щоб не бачити як Павло приїжджає з новою дружиною в село, як тішаться колишні свекри, яка вже у них гарна невістка, не те, що я.
Через сім років Бог мені навернув Миколу, мого колишнього однокласника. Він так само приїхав до батьків, бо спродав усе, що мав аби поставити на ноги дружину. Ще жив в місті та допомагав дітям, а потім сказав, що вже не може.
– Захотілося набратися вдома сили, а тут ти і все стало ясно, – казав мені, – Тут мій дім, біля тебе.
Живемо ми добре, розбудували будинок моїх батьків, бо приїздять і мої діти з онуками і його діти навідуються. У нас завжди хтось гостює і ми тому дуже раді, а літо, то вже для нас велика радість, бо привозять онуків на місяць-два і ми вже маємо купу радості.
Павло про наших дітей ще на початках згадував, приїздив на дні народження. Але потім вже й забував і обмежувався тим, що перекидав їм гроші на картки. Про онуків знав лише з фото, не мав бажання чи потреби приїхати і їх побачити вживу. Все роз’їжджав з молодою дружиною по морях і слава Богу, що вона дуже швидко про наше село забула, так і стояла пусткою хата, бо свекрів теж раптово не стало.
І ось Павло вернувся. Як я маю реагувати? Вернувся, то й вернувся. Я тут до чого? Живу собі як і жила, бо у мене геть інші клопоти – на вихідні хтось точно приїде, то треба приготувати щось смачне, господарку попорати та тої роботи не переробиш.
І ось неділя, наша обора гамірна і весела, обідаємо, як ми любимо, в альтанці. Раптом пес загавкав і хвіртку відкриває Павло. Переступає несміло.
Донька підійшла до нього, обійняла, привела до столу. Привітався він і бачу, що незручно йому, але мав прийти, так наче треба, а ми маємо прийняти, бо так наче треба.
Проте, далі онуки за своє, бігають та веселяться, діти мені щось розказують, Миколі, а Павло сидить мовчки і лиш очима позирає. Посидів трохи, десь пів години і попрощався.
Наче провели, запросили приходити, як буде поруч, бо так наче годиться казати вихованим людям. він так само запевнив, що так і зробить, як і личить відповісти.
Микола дивився на мене аби прочитати в моїх очах жаль за ним. Мені й справді шкода за ним, шкода, що він чужий нашим дітям і онукам, але він сам те обрав. Мої діти мають гарного батька – Миколу, мої онуки мають найкращого дідуся – Миколу. Так буде завжди, а цей чоловік не знайде серед нас щирості, бо він не пройшов з нами того шляху, що мав би пройти батько і дідусь. Може, ще навідає нас кілька разів і ми ввічливо його приймемо, але це все. Ми чужі люди і так сталося не з мого бажання, тому я тут перед Богом і людьми чиста.
Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
