— Чуєш? Досить грузити мене своїми проблемами у мене своїх вдосталь. Не ти перша, не ти й остання. Чоловік у неї до коханки пішов? Ото нещастя! – розвернулась і пішла. Так з мого життя одразу двоє людей зникло: коханий чоловік, і вірна подруга. За матеріалами
Кажуть, що друзі пізнаються в бiді. Ось і я пізнала своїх подруг. Тепер у мене і бiда в наявності, і подруг не залишилося – є про що горювати і про що замислитись.
Виходить, що більшу частину життя я прожила слiпою, неуважною, безтурботною і, що вже там говорити – повною дуpепою! І це не перебільшення, а щира правда. Інакше як можна пояснити, що я цілий рік не помічала, що мій чоловік, колись коханий і люблячий, вірний, турботливий, фактично, завів на стороні ще одну сім’ю. Більш того, вже через місяць він знову стане батьком – його коханка при надії.
Тобто, у нього нова сім’я буде повноцінна, з дітьми. А я при розлученні отримала купу стандартних чоловічих звинувачень: я й господиня погана, і готую аби як, і не бачу його тонкої душі. і за собою не слідкую.
І взагалі – він мені нічого не винен, дітей виростили, тому він має повне право жити так, як йому хочеться. А мене він давно вже не любить і жив багато років за звичкою, по інерції.
Тим, кому довелося зіткнутися з чоловічою зрадою, цей набір звинувачень і виправдань знайомий – як правило, він стандартний: стара дружина погана за всіма пунктами, а нова – світло у віконці і остання любов, повз яку пройти не можна.
Ну, і що ж тут робити ?! Чіплятися за ноги, благаючи в сльозах залишитися, повернутися, розлюбити її і полюбити мене знову, я не стала, хоча, чесно зізнаюся, повернися він ще пару місяців назад, я б все пробачила і почала відносини з чистого аркуша.
Але це все – ілюзії і мої особисті проблеми, які мені ж і вирішувати, тому що мій чоловік, тепер уже колишній, щасливий і задоволений, світиться від змін у житті, чого не скажеш про мене. І я йому разом зі своїми проблемами і почуттями глибоко байдужа, незважаючи на майже тридцять прожитих разом років.
Але справжнє його обличчя я побачила при розлучення і розподіл майна. Мій колишній чоловік буквально переконував суд і мене саму, що все, що ми маємо, придбано виключно ним і його непосильною працею. А я, як дружина, ні на що права не маю, тому що зарплата у мене була менше, ніж у нього, і взагалі, я цілих три роки не працювала після появи дитини.
А вже коли почався розподіл майна, я в шоці дивилася, як він записував і підраховував кожну подушку, простирадло, кожну ложку і вилку …
Але мова не про це. Зрештою, не я перша, не я остання, кому чоловік зрадив. Зрозуміло, що останні місяці мені довелося нелегко і, звичайно, я спробувала знайти підтримку подруг, з якими ми дружили ще з інститутських пір, тобто, не один десяток років. І ось тут-то мене чекало ще більше розчарування.
Перша, як я думала, найближча з моїх подруг у відповідь на мою розповідь про події в родині не задала жодного питання, не дала жодної поради, а дуже стримано поспівчувала, сказавши при цьому, що чоловічі зради – не рідкість, і жінки самі в цьому винні. І додала: «Ось мені мій чоловік точно ніколи не зрадить!» Після цього мені якось перехотілося продовжувати розмову на цю тему.
Але жінки мене зрозуміють – важко носити все в собі і виглядати при цьому так, щоб ніхто ні про що не здогадувався. І поплакатися по-жіночому є потреба, і навіть, щоб пожаліли тебе, і підбадьорили. Легше стає, коли виплачешся! Звернулася я до іншої подруги. Розповіла їй все. Вона мовчки вислухала, поспівчувала і … все. Від подальшого спілкування з різних причин вона стала ухилятися: то зайнята, то нездужає, то ще щось. Після двох – трьох спроб я перестала дошкуляти її своїм спілкуванням.
Але найкраще відреагувала третя подруга. Сплеснула руками, вона назвала мого колишнього кoзлом, потім повідомила, що всі мужики такі, а потім сказала, щоб я її не грузила проблемами, тому що вона зі своїми насилу розбирається. Напевно, я в обличчі змінилася після її заяви, тому що вона злегка вибачаючись додала: «Ну, ось така я егоїстка, але, повір, зараз життя таке, що нікому чужі проблеми не потрібні! Я хоч чесно тобі все це кажу, щоб без питань! »
Строго кажучи, більше мені звернутися було ні до кого, та й бажання поділитися пропало начисто. В якійсь мірі я своїх подруг зрозуміла – дійсно, переживати чужу бiду – це витрачати свої душевні сили, час, нeрви. А у кожної є свої прoблеми: і з дітьми, і з роботою, та хіба мало ?! Нещасних у нас не люблять, втім, щасливих теж – заздрять. Схоже, що люблять тільки себе самих!
Це зараз я вже про все можу розповідати спокійно, навіть з посмішкою, а тоді мені було зовсім не до сміху – весь світ, звичний, знайомий, повний близьких людей зник. І потрібно було будувати все з початку.
Ось я і будую. Правда, тепер у мене не буде близьких подруг – навіщо вони потрібні, якщо в скрутну хвилину доводиться розраховувати тільки на себе ?! Звичайно, порожньо буде, зате ніхто не зрадить, чи відвернеться, не обдурить. Та й взагалі, в житті, надійніше розраховувати на себе. Тоді і в помилках винити нікого, і успіх ділити не доведеться!
Ангеліна Грушина
Текст підготовлена і відредаговано редакцією intermarium.news
Головне фото firestock.ru
