Чоловік ніяк не може мені повірити, що це все трапилося лише через моє добре серце, щоб не слухав він сусідку Ганю, наче від мене якийсь хлоп виходив.
– Юрку, та які мої роки, а який у Гані зір? Я тобі кажу, що було так, як я тобі розповідаю, а нічого на люди говорити не хочу, бо ти ж знаєш сусіда?
– Я не вірю, Маріє. Не вірю, що в капусті можна знайти чоловіка.
– Ой, та я тобі вдесяте говорю, то я тобі повторю, – кажу я йому на те і знову по колу починаю свою розповідь.
Я того вечора вийшла на город, якраз картопельки наварила і вирішила кропиком притрусити, зеленої цибульки нарвати до салату. Цілий день крутилася біля господарки і ось знову на вечір наїмся і буду думати, що на рано мені ніц не буде в талії.
«Сьогодні – останній раз», – пообіцяла я своєму платтю в шафі і пішла по зелень. Не доходжу я ще до капусти, як лежить в борозні чоловік.
Я дивлюся – не тутешній. У нас таких нема… Плечі – широкі, великий, чого він в тій борозні ховається, якщо його видно?
Аж тут чую від сусідки Валі вже голоси. Ага, приїхав Петро з рейсу, а там його Валя вирішила теж на вечір не постити.
Ну, знаючи Петра, то він в два рази такий як цей в борозні, то можна й глибше заритися.
– Чого лежиш, – питаю його, – тебе ж видно.
– Заховайте мене, ради Бога, де не видно.
– А що мені за те буде?, – питаю.
– Що захочете, – каже.
Ну і нащо він це сказав? Я ж його за язик не тягнула…
– Вставай, будеш мені за племінника,- кажу, а сама на голос наче до нього: «Рви, Коля цибульку, що ти сидиш в тій борозні, я вже не зігнуся, поперек мені прихопило».
А той встав і вже за мною ходить та до хати. Ну, я ж сої картопельки зварила, але ж маю поділитися, бо чоловік теж наїстися розраховував, а тут таке.
– І що ви тільки в тій Валі знаходите, – кажу я йому, – нічого на ній нема, а ви наче ті мухи на мед злітаєтеся.
Мовчить, тільки наминає.
– Ти хоч маєш чим доїхати, чи думав у неї заночувати?
– Маю, залишив машину за селом, як вона сказала, щоб ніхто не помітив.
– От і добре, а то сам розумієш, не хочу аби й про мене люди говорили.
І отак я його з хати й випровадила і вивела з вулиці, всю дорогу говорячи до нього, наче до племінника.
Валя мені ніяка не товаришка, не подумайте, але у них з Петром двоє дітей, Петро чоловік роботящий і все в родину тягне, а вона того не може оцінити, чи молода чи бракує розуму – вже того не знаю. Але точно такого чоловіка, як Петро вона не знайде. А цей жевжик з борозни, то ж на один вечір, не більше, і заради такого, хоч і гарного чоловіка, шлюб руйнувати?
Як отак на чистоту, то я сама колись закохалася, вже ми з Юрком жили десять років разом, як у нас на роботі шофер з’явився такий гарний, жартує до мене, просить мене покинути все і з ним поїхати. А я відчуваю, що все покину, і дітей, і чоловіка, і майно, але поїду з ним, а там хоч трава не рости. А далі почула, як він про мене хвалиться чоловікам. Я роботу покинула, сказала Юркові, що всіх звільняли і мене туди ж. Довго потім шукала нову роботу, але не було більше ні такого гарного колективу, ні такої зарплати. Це мене добре навчило, що за все буде заплата і чим приємніше було, тим більше забереться.
Це все я розказала чоловікові без останнього, він наче повірив, але бачу, що почав за собою ретельніше стежити: і голиться, і пахниться, волосся в носі підстригає, підморгує…
А я що? Я жінка не залізна, тим більше, законний чоловік.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
