— У нас є все: квартира, машина, гроші. Тільки дітей не вистачає. Тобі добре, двох маєш, — каже Світлана.
Їй і чоловікові Максиму — за 40. Останні вісім років займаються бізнесом. Фінансові справи йдуть угору. Але жінка ніяк не може завaгiтнiти.
— Не буде того бізнесу кому передати, — схлипує. — Різні методи перепробували, та медицина безсила. Оце вирішили взяти дитя з інтернату. У Львові черга велика, то пригляділи 5-річну дівчинку з іншого міста. Звісно, хотілося б немовля, але вік уже не той. Важко буде.
Оформили документи й привезли дитину додому.
Днями зустрічаємося зі Світланою на вулиці. Розпитую про дочку.
— Повернули в інтернат. На другий день, як її взяли, повезли в брендовий магазин. Накупили одягу, іграшок, взуття. Малій таке й не снилося. Але ж дитина зовсім не хатня. Прошу помити посуд чи прибрати в кімнаті — не слухається. Прямо відчувала, як вона мене ненавидить. Та і я її не полюбила. Довелося за місяць везти назад. Стрес стpaшний пережила. Але чоловік розрадив.
— Як?
— Кота купив. Породистого
Автор: Юлія Ліпіч, колонка Gazeta.ua
