fbpx
Історії з життя
ЧУЖИЙ…

Рано Ольга залишилася вдовою. Їхня із покійним Василем єдина донечка Наталочка тільки у другий клас пішла. А Василь згoрів миттєво. Дістав запалення легень і у лічені дні чоловіка не стало. А, здавалося б, тільки жити почали. Хату у селі звели чи не найкращу. Усе в роботі та в роботі. Здавалося, поскоріш би усе встигнути, поки молоді, поки сили є… А воно он як вийшло…

Хоча й Ольга жінка маломовна і буркотлива, але з Василем жили вони добре. Принаймні людям так видавалося. Та й сама вона, Ольга, коли вийшла заміж удруге, і знову ж таки, як люди казали, дуже вдало, вважала, що перший чоловік, то від Бога. А другий… то вже так, щоб віку було з ким доживати. Та й у селі чоловіка на господарці треба…

Микола був із сусідньої області. Теж овдовів рано. А на руках залишилось двоє синів. Зовсім ж іще діти. Старший, Вітько, восьмикласник, а молодший, Славчик, тільки перший клас закінчує. Як же їм без матері?..

Якось приїхав Микола із дітьми в гості до далеких батькових родичів. Тут і засватали йому Ольгу. Жінка не мала у селі поганої слави. Була роботящою, хату велику мала. А що буркотлива, то пусте. Зате він, Микола, терплячий, і хлопці його покірні й чемні. Так і перебрався він разом із дітьми жити до вдови…

Люди у селі помітили одразу, що дуже добрий Микола чоловік. І руки має золоті, і послухає кожного. І хлопці його чемні, виховані. Що дасть їсти мачуха, те й їдять, де положить — там і сплять. Вітько, як закінчив вісім класів, вступив до військового училища. Додому навідувався рідко. А менший Славчик, хоч дитина ще зовсім, в усьому батькові був підмогою. Аж дивно, що хлопець, а такий потурний та послушний. Ольгу кликав мамою і їй в усьому старався вгодити. Мачуха теж його любила. Може не показувала того, але у душі таки любила…

Донька Ольги Наталя мала материну вдачу. Мало говорила і завжди була надута і всім невдоволена. До вітчима ставилася ані приязно, ані вороже. Зі Славком була дещо дружелюбніша. Мабуть тому, що ближчі по віку.

Жили Ольга із Миколою ніби й непогано. Єдине, що кидалося людям в очі, що немає бідолашний приймак і хвилі відпочинку. Коли прийшов у дім нової дружини, Ольга докупила ще поросят, дві корови. А скільки дробу, то вже не злічити. Не раз сусіди, йдучи повз хату, і жартома, і всерйоз запитували: «Та що ж ти свого Миколу, Ольго, зовсім не шануєш? Зранку до ночі у роботі!» «Троє дітей маємо, — відповідала впевнено, задиристо, — а двоє, причому, його, та ще й хлопці, ростуть, їсти хочуть…»

Сам Микола ніколи й ні на що не скаржився. Вважав, якщо приймак, то й робити мусить, та й у самої Ольги нема чого хотіти, бо ж теж не сидить, склавши руки.

Минали роки. Підросли й діти. Після восьмого класу Наталя вступила до училища, що у районному центрі. Як і старший брат, до військового училища подався і Славік. Старший, Вітько одружився. Разом із дружиною жили у Харкові. Згодом і Наталя вийшла заміж за хлопця із сусіднього села. Хоч і хата у селі велика, але жити там із чоловіком не захотіли і винаймали житло у районному центрі. За кілька років привів невістку і Славік. Дружина була із Вінниці. Туди й перебралися жити.

У село хлопці навідувалися нечасто. В більшості лише у відпустку. Та й затримувалися у гостях недовго. Відчували, що батькові мачуха рахує кожен шматок хліба, а що вже їм. «Тату, може до нас, га?» — запропонував якось Миколі Вітько. «Та й чого це до вас. Мені й тут добре», — відповів Микола, як відрізав… Хоча яке там було добро, але така вже була у нього, Миколи, вдача…

Наталя до матері навідувалася щотижня. Наготує сумки, і назад. Ользі чомусь завжди видавалося, що її доньці зовсім у житті не поталанило. Хлопці ж Миколові міські, і дружини їхні панянки, а її Наталя мусить по квартирах скитатися. Навіть чомусь дорікала Ольга цим Миколі. А він усе мовчав. Як і раніше, усе, що казала дружина, виконував вправно і ні на що й ніколи не нарікав.

Занедужав Микола несподівано. Почав на очах худнути. Зателефонувала Ольга до Вітька: «Батько хворий. Приїжджайте, забирайте, бо ж ближчих від вас нікого нема». Син приїхав одразу. Забрав батька у Харків. У лікарні провели обстеження і виявили пуxлину. Оперaцію у даному випадку робити було неможливо. Але й ситуація, як стверджували медики, була не безнадійною. Більше місяця пролежав Микола у лікaрні. Вітько і Славік оплачували лікувaння батька. Коли виписувався, лікар зауважив, що тепер треба пошануватись: фізично не працювати зовсім хоча б рік, уникати сонця…

На радощах подзвонив Микола до Ольги. «Я вже здоровий», — каже. Хотів ще щось додати, але дружина перебила: «То чого ж сидиш там, — випалила, — я он тут не маю коли вгору глянути, а він відпочиває». «Поїду я, сину», — ніби виправдовуючись, сказав Вітькові. «Ні, тату, — похитав головою Віктор. — Ви ж чули, що лікар сказав? Ніяких фізичних навантажень». «А хто ж Ользі допоможе? Як не як, а прийняла нас у свій дім, не прогнала, — переконував сина. — Може не була така лагідна, бо ж не рідна мати…» Але переконати Віктора не вдалося і він таки не відпустив батька. Ольга телефонувала ще кілька разів. На Миколу прикрикувала, із Віктором була дещо лагідніша. А трохи більше як за тиждень приїхала сама до Харкова. І не з пустими руками: навезла і тушонок, і закруток різних. Ще ніколи такого не було.

«Та й чого ж це ви батька не пускаєте додому, — почала лагідно. — У селі ж і молочко свіженьке, і городинка. Де ж у місті це візьмеш? Йому ж тільки краще там буде». Віктор обмовився, що лікар сказав батькові пошануватися, на що Ольга запевнила, що так воно і буде, бо ж господарку поспродує і житимуть вони з Миколою тепер самі для себе. «Ви зі Славком вже он дорослі, свої сім’ї маєте, і на себе самі заробляєте, моя Наталя теж раду собі дає. А здоров’я то ж найголовніше», — додала Ольга впевнено. Зовсім непереконливими для Віктора були слова мачухи. Але батько рвався їхати. Він ніби винним почувався перед Ольгою. А ще, мабуть, не хотів бути тягарем для дітей…

Миколу не потрібно, як то кажуть, гнати до роботи. Але цього разу тої самої роботи назбиралося, як ніколи. Ольга й справді продала одне порося, бо ж не вистачало грошей на нову покрівлю. І майстрів не треба шукати. Микола ж і на цій справі знається. Не можна сказати, що й сама сиділа, склавши руки, але із чоловіка, здавалося б, хотіла усі соки витиснути. Останні…

Перекрив тоді Микола таки той дах. А вже через кілька днів його стан здоров’я різко погіршився. Але жінка й на це не зважала. Лише коли втратив свідомість, покликала фельдшерку. Забрали Миколу у районну лікарню. Наступного дня приїхали Віктор зі Славіком. Відвезли батька у Харків. Там поклали у лікарню. На якийсь час виписали, потім знову лікувaння. Микола почувався знесиленим, ослабленим. А якось лікар підкликав до себе Віктора, і сказав, щоб забирали батька додому… пoмирaти.

Трохи більше двох місяців протягнув ще Микола. Ольга не зателефонувала жодного разу. А за якийсь час і хату у селі продала. Давно це зробити планувала. Донька купила за виручені гроші квартиру у місті, а її, Ольгу, до себе забрала. І дармова сила — перекрити дах, підлатати, заліпити, ой, як була потрібна. Бо ж тоді грошей за хату взяти можна більше. А Микола має своїх синів. То й нехай ним і клопочуться. Хто ж він Ользі та її Наталі? Та ніхто, зовсім ніхто… Чужий…

Руслана Цицюра

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook