Чи можна пробачити і далі жити довго і щасливо? Ще не знаю. Але я пробачила не тому, що так треба, а тому, що мені було за що йому бути вдячною.

У нас з Віктором був щасливий шлюб, принаймні я так собі думала, і нічого, що у ньому не було дітей. Він був мені за все і одразу – сенс життя, якщо коротко. Ми одружилися після університету і нічого за плечима не мали, тільки мрії про світле майбутнє.

Орендували квартиру і працювали, вже через п’ять років ми виплачували квартиру і мріяли про дітей, я мріяла, а Віктор наче й погоджувався, але без якогось особливого запалу.

А далі стався той період, за який я буду йому вдячна до кінця своїх днів.

Нарешті довгождані дві смужки, перші рухи, в дитячих магазинах я скуповувала стільки речей, що вистачило б на десятьох дітей, але моїй дитині не судилося носити нічого.

Не могла зайти в її дитячу кілька років, але тільки завдяки чоловікові я змогла цей період пройти. Він не відходив від мене, взяв відпустку і повіз на море, заліз в борги і довелося потім почати все майже з початку, але я вже знала, що маю бути біля нього.

І я ожила і жила заради чоловіка, і ним.

А він через якийсь час завів собі іншу. Крився, але таке ж бачиш, особливо, коли так досконало знаєш людину, в якій розчинилася на стільки років.

Він би й далі все це приховував, але далі мені зателефонували з приймального, виявилося, що їй ні подряпинки, а його ледве витягли. На відновлення потрібні були кошти і я все продала, що могла, лиш би його витягти.

Не було ні тієї іншої, ні його вчинку, було життя людини, яка колись мене кохала і врятувала і я мала зробити все залежне від мене аби він став таким, як колись.

Коли його перевезли додому, то я найняла доглядальницю і поїхала на заробітки. Тієї допомоги, що давали друзі і родичі не вистачало.

П’ять років я працювала на те аби чоловік став на ноги, а тоді приїхала до нього і сказала:

– Я дуже рада, Вікторе, що ти підеш з мого життя своїми ногами. Я вже перед тобою не маю ніякого боргу.

– Що? Лідо! Прошу тебе, я все зрозумів, я зрозумів, що ти найдорожча моя людина! Я люблю тебе і любитиму!

– Я вже тебе не люблю, такого. Розумієш? Я любила тебе колишнього, мого, лише мого, а зараз все, нічого нема. І у мене в Італії дитина, тому я й не приїжджала.

Наступні десять років я прожила в Італії з Марко, його син Франческо вважає мене мамою і я тому дуже рада й досі, бо маю сина, маю онуків. Марко вже не з нами і я давно сумувала за Україною. Додому прийшлося приїхати, щоб глядіти своїх батьків, думала на кілька років, але, видно, залишуся на більше, бо знову мені зустрівся Віктор.

Випадково побачилися на вулиці і наче іскра між нами пройшла. Далі квіти і прогулянки в парку, кіно і концерти, морозиво і кава.

– Я все ще самотній, Лідо, шукав таку як ти і не знаходив. Були жінки, але вони хотіли від мене лиш комфорту і забезпечення своїх забаганок. Ніхто не питав чи мені треба кави, коли я допізна працюю в кабінеті… Але тепер, коли ти тут, то я вже свого шансу не упущу.

Ми наче й не розлучалися і останні п’ятнадцять років просто стерлися. Ось ми заїжджаємо в нашу нову квартиру і мріємо про велику родину, а ось вже він з сивиною у волоссі напрошується до моїх батьків на борщ.

– Мама твоя такий борщ готувала смачний і вареники з кропом… До цих пір про них пам’ятаю.

І ось так я полюбила свого колишнього чоловіка, поступово й пізнавала його, й пригадувала, яким він був. Ми одружилися і живемо добре, навіть, дуже добре аби не зурочити. Не знаю чи змогла б почати все з початку, якби не була йому вдячна за той його вчинок. А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page