fbpx
Історії з життя
Чи не вперше у чужому домі Ольга по-справжньому виплакалася. І відчула, якщо не полегшення, то якийсь притишений спокій. Не могла, не хотіла повертатися додому. Туди, де все нагадувало про одне.

Кого, що вона шукала у цьому, незнайомому їй місті? Швидше усього, втікала від себе, від споминів про минуле, які змушували прокидатися серед ночі, пекли її вимучену душу.

Хотіла забути усе, перекреслити. І не могла. Перед очима знову поставала одна і та сама картина: ніч, вона з чоловіком і донькою мчать по безлюдному шосе. Світланка дрімала на задньому сидінні. Вони говорили про щось буденне і незначне. Звідки взялася ця вантажівка, Ольга не може зрозуміти і досі. Пам’ятає тільки одне: щось темне, велике насувалося на них.

Зойкнула уві сні Світланка. Далі – суцільна темрява. Довга, нудна, одноманітна.

Через два тижні вона відкрила очі. Приходила до тями і не знала, що через якусь мить їй захочеться знову повернутися назад: у темряву, де не відчувала отого пекучого болю.

Чоловіка і доньки – не було. І ніколи більше поруч не буде з нею. Їх забрала та ніч. З лікарні Ольга повернулася у порожній дім. Усе тепер не мало сенсу. Хотіла заснути і не прокинутись. Але ранок настирливо заглядав у вікно і її чекав довгий день.

Хапалася за роботу, за чиїсь слова, мов за соломинку. Шукала у цьому втіхи і забуття. Котрогось дня отримала від давньої подруги листа. Доля розкинула їх у різні міста, а тепер та кликала Ольгу до себе у гості. Чи не вперше у чужому домі Ольга по-справжньому виплакалася. І відчула, якщо не полегшення, то якийсь притишений спокій. Не могла, не хотіла повертатися додому. Туди, де все нагадувало про одне.

– А ти не повертайся, – радила подруга. – іди до нас на роботу, нянечкою в інтернат. Ще й гуртожиток дають. Ольга згодилася. З’їздила додому, розрахувалася з поліклініки, де працювала медсестрою, і повернулася у незнайоме їй місто. Життя пливло одноманітно, сіро. Інколи у гуртожиток заходила подруга, кликала Ольгу на каву чи просто погуляти у парк.

– Не хочу, – чула завжди у відповідь. Та все-таки якось відмовити подрузі Ольга не змогла. У тієї був день народження.

– Ображуся назавжди, якщо не прийдеш, – попередила подруга.

З-поміж гостей Ольжин погляд вихоплював одне обличчя. Може, тому, що цей чоловік теж дивився на неї лагідно, приязно. Ще й додому їм випало іти разом: Віктор замешкав у товариша неподалік гуртожитку Ольги.

Не розпитував її ні про що. Кинув коротке «добраніч» і пішов. Та Ольга знала напевне: вони ще зустрінуться. Вона не помилилася. Віктор з’явився з букетиком конвалій і гарно оформленою коробкою індійського чаю.

– Якщо цукру нема, можна пити несолодкий. А окріп у вас, думаю, знайдеться. Вона засміялася. І сама не повірила, що могла це зробити. Ставила чайник. Віктор розповідав про себе. Життя не склалося. З дружиною, хоча й офіційно не розлучені, але уже давно разом не живуть. Та забрала дітей і перебралася назад до батьків. Він просив дружину одуматися, повернутися. Але все даремно. А недавно зателефонувала, повідомила, що кохає іншого чоловіка, просить про розлучення. А він же так любить дітей, сумує за ними.

Ольга розраджувала Віктора: усе минеться, життя ж іде. Ловила себе на думці, що донедавна подібні слова казали їй. А тепер ось вона втішає Віктора, ніби немає у неї свого власної печалі.

Минув час. Віктор перевіз Ольгу у свій дім, у село неподалік Тернополя. Власне, дім лише будувався. І жили вони у невеликій літній кухні. Ольга мало переймалася тіснотою. Готувала мулярам обід, сама носила і подавала цеглу, садила і обсапувала город, що був коло хати. Віктор пропадав у рейсах, працював дальнобійником, отож дома бував рідким гостем.

Ольга в усьому давала лад сама. Білила, мила, фарбувала. Готувалася стати матір’ю, тому й спішила, хотіла з немовлям увійти у чистий новий дім. Інколи думала, що вони з Віктором досі не одружені. Коли заводила про це мову, чоловік віднікувався, мовляв, ще встигнуть. Врешті, чи такий важливий цей штамп у паспорті?

Ольга особливо й не наполягала. Справді, ще встигнуть. Тільки б не сполохати такого жаданого вистражданого щастя.

Незабаром у сім’ї народилася донечка. Віктор забирав їх з пологового будинку.

– Мої дівчатка, – ніжно пригортав дружину з донькою. Та з-поміж лагідних слів щось тривожне вчувалося Ользі у голосі чоловіка. Відчуття не підвело.

– Приїжджає Віра, – кинув неохоче за вечерею. – Моя перша дружина. З дітьми…

– Але ж…

– Нічого, якось кілька днів перебудемо. Не відправляти ж мені рідних дітей у готель. А тим часом ми з Вірою розлучення оформимо.
Ольга промовчала. Тільки чомусь подумала: хто тут, у цьому домі вона?

Віктор просив її перебути ці кілька днів у давньої подруги.

Сам і відвіз Ольгу з донькою до неї.

Минали дні. Од Віктора не було жодної вістки. Ольга не витримала і зібралася додому. Ще на подвір’ї почула, як з кімнати долинав сміх. Щирий, безтурботний. Відчиняла двері. Сміялися на кухні, якраз пили каву. Вродлива жінка і Віктор. Зрозуміла: її тут не чекали. Незнайомка запитально дивилася на Віктора.

– Це – Ольга, – видавив він із себе. – Я зараз усе поясню.

Давній біль полоснув десь зсередини. Безсило присіла на стілець. Розплакалася донька. Ольга пригортала немовля до грудей. Зрозуміла ще одне: Віктор досі нічого не сказав про неї, про Ольгу, своїй першій дружині. Так, ніби у його житті її і не було.

А потім події розвивалися некрасиво і складно. Віра і не думала розлучатися з Віктором. Вона з дітьми просто повернулася додому. Щоб помиритися з чоловіком і почати життя заново. Врешті, мало хто свариться? Але ж миряться, сходяться знову, тим більше, коли є діти. Серед усього цього Ольга зрозуміла, що і земельна ділянка, де вони збудувалися, і сам дім, у який Ольга вкладала цеглину до цеглини, усе це записано на Віру і належить згідно із законом їй.

– Подавай у суд, – радила подруга. – Усі сусіди підтвердять, скільки праці ти вклала у цю хату.

– Потерпи, – просив Віктор. – Я усе владнаю. По-доброму. Ось повернуся з рейсу і все вирішу. Один рейс змінювався іншим. Повернувшись з останнього, Віктор взагалі не прийшов додому – заночував у товариша. Втім, Ольга уже знала: Віктор нічого не вирішить. Зрозуміла це тоді, коли він, мов останній боягуз, викликав її з хати.

– Я втомився від усього цього, – жалівся. – З мене люди сміються. Вдома – казна-що Ти добра, Ольго, добріша, ніж вона, – чомусь не називав законну дружину по імені.

– Не вступиться вона просто так, ніколи. Тим паче, на цю ділянку гроші тесть дав.

– То що робити? – запитувала Ольга.

– Вступися ти. Поїдь від нас. Додому чи у гуртожиток. Хочеш, я тобі квартиру зніму? Я не забуду про вас. Гроші, одяг – усе передаватиму.

Віктор стояв жалюгідний, знічений. Витирав чи то сльозу, чи пил з обличчя. У її душі промайнув жаль: як тоді, коли він уперше прийшов до неї у гуртожиток і виповідав свій біль про втрачену сім’ю, про розбиті почуття. Захотілося, як колись приголубити, втішити, сказати: усе мине. Та це була лише мить.

Ольга зібрала речі. Їхала додому, у тихе містечко на Полтавщині. Тепер уже не боялася повертатися у спорожнілий дім. Їхала не одна – з донькою Юлею, що, мов дві краплі води, нагадувала їй Світланку.

Тепер вона мала для кого жити. Юля підростала, уже й до школи пішла. Ольга намагалася забути Віктора. Тим більше, що він після її від’їзду з Тернополя, ніколи і не нагадував про себе. І якби не цей нічний дзвінок.

Він вирвав Ольгу зі сну, змусив згадати давно перегорнуту сторінку. Телефонували з Тернополя. Вона ніяк не могла зрозуміти хто – якийсь Богдан.

– Брат я Віктора, – кричали на другому кінці дроту у слухавку.

– Якого Віктора? Вашого чоловіка. Він дуже хворий. Просить вас приїхати. Попросила сусідку доглянути за Юлею. Поспішала на залізничний вокзал. І лише в поїзді оговталася. Куди вона їде? За чим? Невже у її душі ще є якісь почуття? Після стількох років, усіх переживань…

Віктор справді лежав у лікарні. На роботі потрапив під скорочення. Гроші, які мав, віддав на ліки.

Дружина заявляє: хворий, без роботи і грошей, він їй не потрібний. Подала на розлучення. Ще й зізналася, що повернулася тоді
не заради нього, а заради хати та його заробітків. От якби хтось допоміг йому, підтримав. Може б, вона його забрала?

Ольга слухала, співчувала. Втім, вона уже все це чула. Колись. Чекала – чи запитає Віктор, як же вони з донькою жили усі ці роки?

Не запитав. Як і тоді, йому було шкода тільки себе.

Ольга підвелася. Поклала на столик біля Віктора апельсини, печиво.

– Одужуй, поправляйся, – торкнулась такої рідної колись щоки.

– Ще прийдеш?

– Прийду.

Подумала: чи не вперше у житті каже неправду. Поспішала на вокзал. Чекала поїзда. Вийняла з сумочки мобільний. Набрала номер сусідки.

– Як Юлечка? Дякую вам. Прошу, пригляньте ще кілька днів за нею. Я мушу побути біля хворого в лікарні…

Пішла здавати квиток. І згадала мамині слова: від жінок ніколи не знаєш, чого чекати…

Зіна КУШНІРУК.

facebook