— Чи з тебе корона спаде, тих два склади проказати? Я ж у вашу сім’ю душу вложила, так вам допомагаю, невже не заслужила, на ту маленьку дяку? – заходиться свекруха на кухні. Я ж стою і не розумію, з якого такого дива вона мене про це узагалі просить, ще й ображається

— Чи з тебе корона спаде, тих два склади проказати? Я ж у вашу сім’ю душу вложила, так вам допомагаю, невже не заслужила, на ту маленьку дяку? – заходиться свекруха на кухні. Я ж стою і не розумію, з якого такого дива вона мене про це узагалі просить, ще й ображається.

Нині я щасливо заміжня жінка, мама 5 прекрасних діточок і власниця невеликої справи, яка приносить досить таки пристойний прибуток. Однак, так було не завжди і ще вісім років тому я буквально не мала де жити зі своїми дітьми.

Мій перший шлюб був не надто вдалим, однак, я не мала вибору і жила з Макаром. Оскільки я сиротою була і не мала куди піти, мій чоловік прекрасно це розуміючи. користувався цією ситуацією на повну.

У нас із ним перша двійня на світ з’явилась, однак, замість допомоги із малюками, мій чоловік проводив свій час із друзями. міг додому по три. чотири дні не з’являтись. а повернувшись навіть не вважав за потрібне виправдовуватись. чи вибачатись.

Я ж ні дня ні ночі не бачила з двома дітками. Мусила якось дбати про те, щоби ще й їсти було що нам трьом, тож поклавши малих у коляску ішла збирати картон і порожні пляшки. Соромно було до краю. але коли така ситуація. то вибору ніякого.

Згодом. зглянулась власниця пункту прийому вторинної сировини і взяла мене на роботу, а фактично, під свою опіку. Нарешті у мене з’явився графік і стабільний дохід. Працювала я добре, тож і заробляла не погано, хто у цьому бізнесі більш обізнаний. зрозуміє про що я.

Коли ж я нарешті змогла більш менш на ноги підвестись, то одного дня потрапила у стаціонар. Ніколи б у таке не повірила, але я була при надії і через два тижні стала мамою втретє. Як прогавила, не відчула? Такого бути не може? Я теж так думала, але у тому шаленому ритмі в якому жила я до себе прислухатись не було ні часу. ні можливості.

Де двє. там третє, сказала моя начальниця і пообіцяла, що допомагатиме мені у всьому. Вона й мсама свого часу пройшла подібну життєву ситуацію. але тоді у неї був лиш один син. Однак, вона добре пам’ятала той час і у мені бачила себе у 18.

А одного дня у нашій квартирі з’явились нові власники. Виявилось, що мій чоловік пустив своє житло за вітром, про що у своєму стані уже й не переймався. Моя доля і доля дітей наших його не обходила. тепер він був вільним птахом і тинявся цілими днями вулицями зі своїми друзяками не маючи ні дому, ні прихистку.

Я була у скруті і саме моя начальниця мене урятувала. Вона забрала мене і привезла у свою квартиру однокімнатну:

— Поки тут поживеш, а далі буде видно. Не переймайся, я поруч.

Вона і справді була поруч. Поки я не влаштувала меншу доньку у ясла і не вийшла на роботу, вона буквально мене годувала і утримувала. Могла прийти і довго гуляти з малюками а мене вкласти спати, аби я відпочила. А коли її син повернувся із навчання в Англії, саме вона нас і познайомила. То було кохання з першого погляду і навіть Тамара Ігорівна пізніше розповідала, що відчула оту іскру, що між нами проскочила і яка згодом переросла у велику і щиру любов.

Тамара Ігорівна благословила нас на шлюб. Переїхала у ту квартиру в якій я жила із дітьми. а нам віддала свою трикімнатну. Коли я відчула, що при надії і розгубилась, саме вона мене заспокоювала і підтримувала. Вона прекрасна бабуся усім своїм 5 онукам і ніколи не робила між дітьми різницю.

От тільки є одне величезне 2але” у наших із нею стосунках. Тамара Ігорівна усі ці роки просить. аби я кликала її “мамою”. бачте, у її роду це прийнято. Вона вважає мене своєю донечкою і говорить, що буде примно, якщо з моїх уст в її адресу лунатиме оте 2мамо” довгоочікуване.

Проте, я маю, чи мала колись “маму”. Для мене це слово не просто два склади, а уособлення абсолютної любові і доброти з гірким присмаком непоправної утрати. Моєї мами не стало. коли мені було 5 і я добре її пам’ятаю. Вона приходить до мене у снах. підтримує і вислуховує, я прокидаюсь у сльозах, адже на душі така туга, що й голі слів знайти, аби описати.

Так Тамара Ігорівна дуже багато для мене зробила, але 2мамою” я назвати її не можу. Вона сердиться. може не розмовляти зі мною і не розуміє. чого то я така принципова.

А от я не розумію, чому маю називати чужу для себе людину, хай і дуже до мене добру, мамою?  Я люблю її усією душею і доводжу це щоденно. Мій чоловік називає її мамою, бо він її сина, а я чому маю?

Поясніть мені, невже аж так важко зрозуміти мене? навіщо усі ці формальності узагалі вигадали. ну яка вона мені мама?

23,10,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page