Інколи чуже щастя перекреслює твій шлях до свого. Саме про це ця розповідь, коли дружба стає причиною і щастя, і нещастя.
Ліза і Віка познайомилися в на першому курсі університету і здружилися. Яскрава Вікторія вже мала дорослого кавалера, а сіренька Єлизавета лиш захоплено оглядала її гардероб, косметику, маленьку затишну квартиру. Вони доповнювали одна одну і не питали себе про якісь вигоди. Дружили і все.
Кожного року Віта їздила на море до тітки і запрошувала з собою Лізу, але та відмовлялася, бо батьки заледве відпустили її вчитися далеко, а тут аж в Одесу. Проте, десь на курсі третьому, батьки таки дозволили і дві подруги полетіли на зустріч з морем, сонцем і фруктами.
То були чудесні дні. Що може бути кращим за молодість, свободу і море? Ліза засмагла, розслабилася і таки дала себе Вікторії на модну поталу. Вінцем творіння мав бути вечір суботи, коли дівчата виберуться на пляж, а там і на дискотеку… В короткому платті, з макіяжем і постриженими косами, Ліза виглядала просто чудово. Засмага була їй до лиця. Отак, гуляючи вечірнім пляжем, вони й зустріли двох курсантів морської академії. Ліза закохалася з першого погляду в Дмитра і всі наступні дні проводила з ним час. Вони, мов злилися докупи і ні на мить не хотіли відпускати один одного.
Прощання було неймовірно складним, але Дмитро обіцяв приїхати перед навчальним роком. Ліза кляла відстань між ними, марніла і світилася водночас від свого кохання. Батьки одразу зрозуміли переміну, але не стали лізти в душу – сама розповість.
Новини були й у Вікторії – вона повідомила, що при надії. Її обранець радів і опікав майбутню маму. Ліза ревниво відмітила, що її батьки так з нею не ніжилися, коли вона була мала, як цей чоловік піклується про Віку. Нарешті, приїхав Дмитро. Вона була неймовірно щаслива. Вони гуляли, говорили, проводили ввесь час разом.
– Що буде з нами далі, – питала Ліза.
– Будемо зідзвонюватися, писати, я буду приїжджати або ти.
– А далі? – перед очима стояла Віта і її щастя.
– Далі буде видно.
– Тобто, ти зі мною майбутнього не бачиш?
– Ми познайомилися недавно…
– Але ж ти кохаєш мене!
– Я…
– Ні? То навіщо це все?!!
Чим вона гірша за Віту? Чим? Чому те, що вважала таким прекрасним обернулося на ніщо?
Дмитро ще кілька разів телефонував, але Ліза була непохитна – або все, або ніщо. Тим часом Віта планувала весілля і складала список гостей:
– Будеш дружкою! У Мирона такий дружба буде – точно закохаєшся!
Їй було байдуже, чуже щастя лиш сильніше висвітлювало її нещастя. Весілля вдалося на славу. Дружба залицявся як міг і сипав компліментами. Коли зателефонував після весілля, вона не відмовила в побаченні. А там і заміж вийшла і так само швидко розійшлася. Все було не так, як в Віти.
Далі вона працювала, закохувалася, фліртувала, журилася чи сміялася, але все якось повільно повзло до тридцяти, а там роки просто завертілися в калейдоскопі. І от вона – журналіст місцевої газети йде брати рекламне інтерв’ю до місцевої бізнес-леді. Марія щебетала про все на світі і Ліза вже мала матеріалу на дві статті. Далі стандартно зателефонувала чи все влаштовує і почула вітання:
– До речі, вам вітання від Дмитра Ланового. Пам’ятаєте такого? Я йому дала ваш номер, бо не могла відмовити брату.
Серце в Лізи впало, знову підскочило і зникло. Дмитро. Цілий день була мов на голках, впрівала від кожного дзвінка і таки дочекалася:
– Привіт. Це Дмитро. Не міг не зателефонувати. Як життя?
Ну як могло бути життя без нього? Так і сказала. І зустрілися. І наговорилися. І насміялися. І наплакалися. Прийшлося бути щасливими за всі ці роки. І було у них щастя – їхнє!
Фото ілюстративне.
