В Олі ніколи не було тата. Вона й ніколи не задумувалася про те чи має він взагалі бути. Хіба в садочку, коли по діток приходили не лише мами, а й чоловіки, то спитала якось маму:
– А де наш тато?
– Нема, – коротко відповіла мама.
Нема – то й нема. У неї був дідусь, були дядьки і двоюрідні брати, тому те, що чоловіки не прилітають з інших планет, вона знала. Мама ніколи їй не брехала, що тато героїчно попрощався зі світом чи щось типу того. Його просто не було і вона констатувала факт. В школі, коли уроки біології наглядно пояснили, що для творення життя потрібні двоє, то вона вперше причепилася з розпитуваннями до бабусі. Та спочатку говорила, що вона мала і нічого не зрозуміє, тому зараз може їй лиш сказати, що її тато поїхав і ніколи не вертався і ніколи не цікавився їхнім життям. Коли вона підросте, то вона їй все детально розповість.
Настав час закінчення школи і Оля не так чекала балу, як того, що бабуся розповість їй всю правду, бо вона вже доросла.
– Вчилися вони разом – твій тато і мама. Закохалися і ошелешили мене тим, що одружуються. А я дивлюся, що у нього ще й вусів нема, таке мале та миршаве. Яке одруження? Але вже було треба, бо ти була в животику. Ми збирали гроші, зичили в знайомих, замовляли все скоро аби не так було помітно живіт. А тут приходить твоя мама вся в сльозах і каже, що він передумав, бо бачте, дитина не його. Щось там сидів вираховував, ще й наговорив хтось і все – кінець весіллю. Мама твоя вирішила, що залишить тобі його по-батькові, а все інше – її.
Чи жаліла Оля, що у неї не було тата? Можливо. Але як жаліти за тим, чого в тебе ніколи не було? мама її заробляла непогано, тому вистачало забезпечити щасливе дитинство і вступ в університет. Але просто було цікаво – чому так сталося? Хто той чоловік? Чому він так вчинив? Просто захотілося побачити.
Пройшло багато часу, перш, ніж вона таємно вияснила прізвище, адресу, шукала в соціальних мережах і таки їй пощастило віднайти його. Написала повідомлення, що вона його дочка і хоче зустрітися. Чоловік відписав, що одружений і не має бажання впускати в своє життя сторонню людину. Оля таки наполягла, що буде його чекати і вже від нього залежить чи він наважиться прийти.
Коли сутулий чоловік зайшов в кафе, то вона одразу зрозуміла, що то він. У неї його очі. Чоловік теж її помітив і було видно, що також здивований разючою схожістю.
– Дай паспорт, – одразу перейшов до справи, знову довго дивився на дату народження, щось прикидав в голові, – Не знаю, ти схожа, але по даті ти можеш бути й не моєю дочкою.
– Це ваша версія, мені до неї байдуже. Просто хотіла побачити і все.
– Ну то як справи в тебе. Де вчишся, як мама?
Оля відкрила було рот, щоб розповісти, але потім подумала – навіщо? Перед нею чужа людина, чи хороша чи погана, але чужа! Якби вони хоч в поїзді їхали і він був попутником, якому виливаєш те, що ніколи й вголос не скажеш, але він не був, навіть, ним!
Сидіти один перед одним і люб’язно базікати, то зрадити маму, бабусю і дідуся.
– Знаєте, я дізналася все, що хотіла. Більше вас турбувати не буду. Ніколи. Прощайте.
Залишила цю сутулу постать, яка з кожним кроком ставала все меншою і меншою, далі щезла за закритими дверима. Ніби й ніколи не було.
Фото ілюстративне.
