Нас у сім’ї двоє дітей: я – Наталка і мій брат – Данило. Мами не стало 6 років тому, а батько все життя мешкає у невеличкому селі.
Ми з братом давно переїхали у Київ, я працюю нянечкою у дитячому садочку, а Данило все життя був чиновником, займав керівні посади і досить пристойно заробляв.
Батько все життя дуже пишався Данилом, хоч той міг по кілька років не навідуватися до батьківського дому. Останній раз у селі Данило був, коли ми справляли сороковини за мамою.
Вся батьківська хата й досі обвішана світлинами Данила і вирізками з газет, що про нього писали. Мій брат – гордість батька, а от щодо мене, то ви не знайдете в цьому домі жодної моєї фотокартки, чи світлини моїх дітей.
Коли хтось про мене питав, то батько завше лиш рукою махав, мовляв, що з Наталки взяти, така як всі, а от Данило – великий начальник і великий розумник.
У січні цього року батькові різко погіршало. Знадобилося стаціонарне лікування і після нього, постійний догляд. Тоді я вперше подзвонила до брата і попросила, щоб забрав його до себе, адже у нього трикімнатна квартира і вже досить доросла донька, а у мене двоє дітей і одна кімната.
Данило тоді сказав, що не має куди брати батька, бо одна кімната, то його кабінет, інша – жінчина, а третя – доньки музикантки і для батька там місця немає. Сказав, що в мене така робота, що мене не тримає, тому я можу звільнитися і батька доглянути. Що мені залишалося робити? Я взяла дітей і переїхала до батька, хоч чоловік і не був в захваті від такої ідеї.
До червня ми були там самі, а потім до нас приєднався мій чоловік Михайло. Він сумував за дітьми і за мною. Скажу відверто – чоловік у мене просто чудовий. Мені з ним дуже пощастило. Хоч він і не хотів переїжджати зі столиці, але поставився з розумінням до того, що я мушу за батьком приглянути.
Вже будучи тут у селі, я дізналася, що Данила звільнили з роботи, бо він десь спозорився на виступі. Прийшов не просихаючи і наговорив такого, що люди лише очі витріщили, а ще й десь там впав посеред залу, коли приїхала швидка, то доктор сказав, що то вже за нього біленька говорить. Мовляв, що з людини взяти, якщо людина роками за шиворт заливає.
Словом, Данило лишився і без роботи, і без житла може лишитися, бо виявляється, за роки вже таких позичок набрав, що певно і донька ще віддаватиме, бо ж розкішне життя коштує недешево.
Батько за ці місяці не раз просив, щоб Данила видзвонила, що приїхав до батька, а я все вигадувала, що він у далекому і серйозному відрядженні і така відповідь безмежно батька тішила – його син, його гордість у крутому відрядженні, не те, що безталанна донька.
Але суть не в цьому, просто два тижні тому батькові різко погіршало і від тоді ні дня не минуло, щоб батько не просив мене подзвонити Данилові, щоб той забрав його до Києва, а там його швидко поставлять на ноги.
Звісно, що я Данилові все переказала, але йому байдуже. Не до батька йому зараз, а по правді кажучи – ніколи й не було.
Але що мені робити? Я вже просто не можу вигадувати виправдання для Данила. А от правду не знаю чи варто казати.
