Без зайвої скромності скажу: я красива і освічена, заможна і успішна. Чому ж в особистому житті я така нещаслива? Маю власну квартиру, викладаю в коледжі іноземну мову, навіть студенти в мене закохуються, особливо один, Мирослав, із останнього випуску, що наважився навіть освідчитися, та я делікатно йому нагадала про різницю в статусі і віці. Чому ж дорослішим хлопцям до мене байдуже? Чого теперішнім чоловікам не вистачає? Я ж і розумна, і тактовна, і весела, і комунікабельна. Компліментами мене обсипають, до танцю запрошують, за святковим столом доглядають. А провести додому не запропонують, номер телефону ніхто не просить і про зустріч не домовляється.
То скажіть мені, чи здивуєтесь, якщо я, чи не з першого погляду, якось у друзів на їхній річниці весілля закохалася в солідного чоловіка, Івана, що був у захваті від моєї вроди, наче рентгеном, просвічував мене своїми карими очима, і ставив приємні запитання, на які я залюбки відповідала, захоплено слухав, ніби насолоджувався співом соловейка.
– У вас такий приємний оксамитовий голос, немовби ви брали уроки вокалу? Чи не закохані часом у класику?
Я усміхнулася:
– Правда, і як ви вгадали? Однак у консерваторію вступати не наважилася.
– Учителька – це ж також чудово!
– Які ж у вас красиві очі, кольору морської хвилі, – сказав він, запросивши мене до танцю, – я таких іще в житті не бачив. Мабуть, вас мама спочатку у морі скупала?
Я засміялася, а він на кожен мій жест чи міміку знаходив все нові компліменти.
– А це не сміх, це срібний дзвіночок десь тут пролунав.
Після такого залицяння я й погодилася прийти на побачення. Він же не признався, що вже жонатий і виховує доньку Дарину, якій минуло тринадцять років. Про це я випадково дізналася згодом. Спочатку образилася, та мій розум уже був затуманений почуттям, тож пробачила і навіть пожаліла його, що нещасливий в подружжі та чекає повноліття доньки. Та й боротися з таємним коханням до одруженого в мене не було вже сил. А згодом я зрозуміла, що з квіточок наших заборонених стосунків на світ з’явиться солодкий плід любові – моя позашлюбна ягідка-донька.
Лідочка росла, Іван допомагав нам грошима, але розлучатися не спішив, лише тішив мене обіцянками. Та я вже до цього звикла й змирилася. Якось він попросив у мене допомоги й поради, що на п’ятнадцятиріччя Даринці подарувати.
В крамниці я випадково зустріла колишнього студента Мирослава, що був фанатично закоханий в мене.
– Поліно Сергіївно, який я радий вас бачити. Як у вас справи? Все добре? Ви заміжня? Усміхаєтесь, щаслива….
– Так, у мене все гарно. Мій колишній студент Мирослав, – познайомила я Івана, а його самого, трохи запнувшись, відрекомендувала:
– Мій чоловік Іван.
На обличчі хлопця намалювалося здивування. В цей час Іван відійшов відповісти на дзвінок мобільного, а Мирослав взяв мене за лікоть і зробив відкриття століття.
– Поліно Сергіївно, цей чоловік вас обманює. Він одружений, часто приходить із дружиною і дочкою в кав’ярню, де я працюю.
Та я сказала:
– Мирославе, ти мені не відкрив Америку і це тебе не стосується.
Я помилилася, коли подумала, що цими словами намалюю червону лінію між мною та Мирославом. Він переступив її: щоб мене «врятувати» від Івана, додумався повідомити про нас його дочці, коли вона з компанією відпочивала в кав’ярні, що її тато скаче в гречку, тобто морочить голову мені, молодій жінці, хоч одружений. Коли Дарина засумнівалася в словах бармена, Мирослав сказав, що наступного разу, коли дівчина прийде на каву, покаже їй моє фото.
Дарина почала стежити за мною. Якось вона побачила, як я веду Лідочку в дитячий садок, де, виявляється, працює її мама. Я жодного разу не бачила Іванової дружини, тільки світлини його доньки. Іван ще казав, що Даринка в дитинстві та Лідочка дуже схожі, ті ж карі оченята й тоненькі брівки, і сміються однаково. Тож я зразу впізнала Іванову дочку, а вона й не здогадувалася, коли прямувала в старшу групу, де її мама була на зміні. Звичайно, вона їй все розкаже. То, щоб уникнути неприємностей, стосунки з Іваном треба розірвати, а донечку з садка негайно забрати, продовжити собі відпустку по догляду, адже в моєму запасі ще цілий рік.
Невгамовна Дарина розказала Мирославу, що в мене є дитина. Він не знав, та це його не тільки не зупинило, а ще й навело на думку, що йому тепер буде легше одружитися зі мною і всиновити мою доньку. Тож він зі всіх сил намагався завоювати дитячу увагу та довіру, коли я з нею виходила на дитячий майданчик. Я про це й не здогадувалася, вважаючи його дорослою дитиною, поки він сам мені не виявив своє бажання. Але ж після стосунків зі старшим чоловіком, які треба було негайно припинити, бо таємне вже ставало явним, я б ніколи не змогла серйозно ставитися до юнака, якого скоріше б могла всиновити, ніж покохати.
Незважаючи на моє рішуче «ні», Мирослав тінню тягнувся за мною усюди. Після того, як я перед одним зачинила двері свого серця, не бажаючи бути для нього запасним аеродромом, намалювався другий, якого треба було будь-що відвадити від себе. І в цьому мені допомогла Дарина, що сама закохалася в Мирослава, приревнувала його до мене, ще й перестріла перед під’їздом, щоб привселюдно мені дорікати за хлопця і тата. Цього їй виявилося замало, то вона ще й залучила Мирославову маму, щоб ще й та при людях мене поклювала.
Я ці прикрощі якось пережила, а для Мирослава мала два аргументи: закохана в нього Дарина і незадоволена його залицяннями мама – тож хай спочатку розбирається з ними і не морочить мені голову. Тепер задумалася: чи залишать ці двоє мене в спокої. Адже Іван надзвонює, бачте, хоче брати участь у вихованні доньки, хоч за документами він їй – ніхто. Безнадійно закоханий Мирослав сидить на лавці в образі страждальця перед моїми вікнами, мозолить мені очі, щоб я почувалася винною. Може, мені продати квартиру і переїхати в інше місто, щоб життя почати з чистого аркуша?
Що порадите?
