Знаю кількох дівчат і молодих жінок, чи то розлучених, чи то вдів, які, працюючи за кордоном, знайшли там свою долю і оселилися назавжди в Португалії, Іспанії, Італії та Польщі, а на Батьківщину приїжджають на великі християнські та родинні свята.
Моя знайома Валя після невдалого заміжжя та швидкого розлучення також мріяла поїхати в якусь із країн Євросоюзу, щоб працювати там хоч доглядальницею, хоч пакувальницею на фабриці, хоч прибиральницею в торговельних центрах. Але всі обіцянки знайомих про роботу з різних причин зривалися в останній момент.
Ну ніби хтось наврочив. Освічена(закінчила технологічний коледж), вільна, як пташка в польоті(за своє коротке заміжжя народити дитину не встигла), впевнена й красива. Здавалося, їй би і карти в руки, але чомусь не щастило.
Валя продовжувала працювати за своєю спеціальністю на деревообробному комбінаті, але справи в підприємства просувалися кепсько, заробітна плата залишалась бажати кращої. Дівчина виглядала пригніченою, доки в них на роботі не з’явився португалець із відповідною лісотехнічною освітою. Він добре знав українську мову, якої його навчила мама. Вона ще на початку 90-их поїхала на роботу в Лісабон.
Працюючи доглядальницею за старенькою жінкою, почала зустрічатися з її одруженим сином, а коли його матері не стало, пара оселилася в родинному маєтку. В них народився син Даніель, та батько не дожив до його повноліття. Він ще встиг єдиний раз із дружиною та сином приїхати в Україну. Хлопець відчув на батьківщині мами, що все тут йому ніби близьке й знайоме, мріяв ще тут побувати, але хвороба тата не дала здійснитися його бажанню.
Даніель знав, що родина бабусі не схвалювала татового вибору, а коли його не стало, разом із колишньою невісткою та дітьми від першого шлюбу почали боротися за родинне гніздо. Залишившись без чоловіка, мама не могла дати ради з великим будинком і погоджувалася купити для себе й сина значно дешевше житло, проте зустріла нового чоловіка і переселилася до нього.
Хлопець не бажав ні жити з вітчимом, ні змагатися з сестрою і братом за спадок. Він уже на той час закінчив університет, почав працювати і вирішив здійснити мрію свого підліткового віку – поїхати в Україну, тим більше, що підтримував зв’язок зі своїм українським ровесником Мироном, сином маминих далеких родичів, і міг у їхній родині зупинитися.
Зустрівши португальського друга і перейнявшись його сімейною ситуацією, Мирон запропонував йому влаштуватися тимчасово на лісокомбінат, де і сам працював, і подати заяву на посвідку проживання в Україні.
Даніель зразу ж зарекомендував себе з позитивного боку для керівництва та викликав жвавий інтерес дівчат, які працювали на підприємстві. Але його увагу привернула дизайнерка меблів Валентина. Після знайомства в молодих людей закрутився роман і вже йшло до весілля. А поки що дівчина намагалася якомога більше дізнатися про коханого.
Її цікавило, чому він проміняв благополучну процвітаючу Португалію на країну, яка лише на довгому й нелегкому шляху до Євросоюзу. Даніель відповідав, що полюбив батьківщину своєї мами за культуру, мову, природу, і показував дівчині світлини й відео його колишнього родинного маєтку. Валя була в захваті від побаченого й загорілася бажанням замешкати в старовинному будинку, але коханому про це ще не говорила. Та Даніель вирішив назавжди пов’язати своє життя з Україною, про свої проблеми з родичами дівчині не розповідав, вважаючи їх несуттєвими та невчасними для таких романтичних стосунків.
На заручинах дідусь Валі пообіцяв парі подарувати їм свою двокімнатну квартиру, а самому переїхати в село, де ще в доброму стані була його батьківська хата. Але внука не в було в захопленні від цієї ідеї, мовляв, дідусеві важко буде мешкати в селі, де пічне опалення, та треба заготовляти дрова. Насправді, дівчина хотіла, щоб з’явилося якомога більше перешкод для їхнього спільного життя в Україні, і Даніель разом із нею повернувся в Португалію. Але хлопець говорив про намір орендувати для них житло в місті, мовляв, зарплата дозволяє.
Дата весілля швидко наближалася. Вже було куплено обручки, замовлений ресторан. Але на душі Валентини було прикро. Перспектива замешкати з чоловіком в дідусевій квартирі, щодня виходити на роботу за малу зарплату, маючи чоловіка-португальця, ще того ідеаліста, не влаштовувала дівчину, а родинний будинок у Лісабоні не давав їй спокою. І тоді Валя зважилась на таке, від чого згодом рідні та наречений були приголомшені.
Даніеля викликав до себе начальник і попередив про скорочення штатів. Хлопець був пригнічений новиною і в обідню перерву поділився нею зі своїм другом. Мирон також мав для нього новину, якою при інших обставинах не поділився б. Вчора він бачив у кав’ярні його наречену з начальником. Вони щось жваво обговорювали, і Мирон подумав, що це ділова зустріч керівника з підлеглою.
«Якщо такі довірливі стосунки, при каві й свічках, то чому б Валі не замовити слово за майбутнього чоловіка», – міркував хлопець і сказав про це дівчині. Валя зніяковіла, зрозумівши, що про її зустріч стало відомо Даніелю, і вона не знайшлася, що відповісти. Тоді Мирон вирішив сам переговорити з начальником щодо його друга, висококласного спеціаліста, як той раніше його характеризував. Відповідь начальника приголомшила: Валя сама просила звільнити Даніеля, щоб, залишившись без роботи, він змушений був би разом із нею повертатися в Португалію.
Після розмови в кабінеті начальника, Мирон зателефонував Валі з проханням зустрітися і розповів дівчині про те, що Даніелю більше не належить будинок, у якому він народився, так зараз мешкають його зведені брат і сестра від татового першого шлюбу. Мирон зразу зрозумів меркантильність красуні та уважно спостерігав за її реакцією, і не здивувався, побачивши на її обличчі велике розчарування. Він попросив дівчину чесно розповісти про все Даніелю.
Фінал цієї історії невеселий, хоча все ще в молодих людей може скластися щасливо. Даніель таки повернувся в Португалію, щоправда, без Валентини. Дівчина продовжує шукати шляхи та мріяти про закордонне щастя.
