Стас стояв посеред маленької однокімнатної квартири і серветкою намагався витерти пил зі скляної рами старої репродукції, яка висіла на стіні над столом. На малюнку була зображена жінка в темній сукні старомодного крою, яка дивилася кудись убік із глибоким сумом. Через власну неуважність Стас лише розмазав бруд по склу, залишивши сірі розводи.
У коридорі рипнули двері. Вхідний замок давно заїдав, і Стас взагалі забував закривати двері. Брати тут усе одно не було чого — старий диван, обшарпаний стіл та стоси паперу в кутку. На порозі з’явився Віктор, сусід із третього поверху. Він часто заходив без запрошення, просто побачивши світло у вікні.
— Знову ти з цією картинкою возишся? — Віктор пройшов до кухні, відсунув стілець і сів, спираючись ліктями на клейонку. — Що ти там намагаєшся розгледіти? Вона ж вицвіла вся.
— Ти нічого не розумієш, — тихо відповів Стас, прибираючи руку від рами. — Це не просто малюнок. Жінка на ній мала характер. Нагадує мені моє кохання.
Стас підійшов до чайника, торкнувся його боку, перевіряючи, чи теплий, і налив у два чисті фаянсові кухлі міцного чорного чаю. Поставив один перед сусідом, а сам узяв свій, гріючи пальці об гарячу глину.
— І про кого саме ти зараз кажеш? — Віктор узяв ложку, почав повільно розмішувати цукор, спостерігаючи, як на поверхні утворюється невелика воронка. — У тебе ж цих спроб було стільки, що я вже в іменах плутаюся. Три офіційні шлюби, потім ще якісь тривалі стосунки, про які ти постійно згадуєш, коли стає зовсім тоскно. Хто з них?
— Жодна з них не мала тієї глибини. Крім однієї. Батьки мали рацію, коли казали, що я не вмію обирати людей. А тепер дивись, де я опинився.
Колись Стас малював на замовлення. Це були непогані картини, здебільшого міські пейзажі та портрети, які непогано купували місцеві галереї та приватні колекціонери. Родичі тоді охоче приходили в гості, колишні дружини пишалися його успіхами, а гроші дозволяли не думати про вартість продуктів у супермаркетах. Проте згодом усе змінилося. Натхнення зникло, великі полотна покрилися пилом у кутку, а замість фарб у руках залишився лише чарка.
Усе могло бути інакше, якби десять років тому обставини склалися трохи сприятливіше. Він був молодим, амбітним випускником художнього коледжу, носив чисті сорочки і часто допомагав батькові з його справами. Того дня Стас приїхав до аеропорту на батьківському автомобілі. Рейс із-за кордону затримувався і хлопець просто ходив туди-сюди біля великого скляного вікна термінала, спостерігаючи за пасажирами.
Поруч біля лавок стояла дівчина, вона притискала до обличчя паперову серветку і помітно плакала, не звертаючи уваги на шум навколо. Вона щойно провела свою найкращу подругу, яка разом із чоловіком переїжджала на постійне проживання до іншої країни.
Дівчата товаришували з самого дитинства, буквально з одного двору. Їх у місті знали як нерозлучних сестер. Тепер Аліна полетіла, залишивши Яні кілька своїх коробок із речами — хороше взуття, куртки та сукні, які вирішила не брати з собою, розраховуючи купити нові речі вже на місці. Сім’я Аліни ніколи не мала фінансових проблем, батьки працювали у великому комерційному банку, збудували великий приватний будинок на околиці міста і завжди з радістю приймали Яну в гостях, попри те, що її власна родина жила дуже скромно. Батько Яни працював звичайним водієм на хлібозаводі, а мати — вихователькою у молодшій групі дитячого садка. Вони ледь зводили кінці з кінцями і не могли запропонувати доньці нічого, крім старої квартири у панельному будинку.
Стас підійшов до дівчини, коли помітив, що вона вже починає задихатися від сліз. Він витягнув із кишені куртки невелику пляшку мінеральної води, яку купив у кіоску, і простягнув їй.
— Візьміть, будь ласка. Вам варто зробити кілька ковтків, — тихо сказав він.
Яна підняла на нього великі очі, витерла щоки долонею і взяла пляшку.
— Дякую. Вибачте, просто так важко.
— Щось серйозне сталося? Хтось захворів? — запитав Стас, сідаючи на сусіднє вільне крісло.
— Ні, на щастя, всі здорові. Просто моя найкраща подруга щойно пройшла контроль. Вона летить за океан. Назовсім. Я розумію, що це її життя, але мені здається, що я залишилася зовсім одна в цьому місті.
— Це не кінець світу, — усміхнувся Стас, намагаючись розрядити обстановку. — Зараз є інтернет, відеозв’язок. Будете літати в гості, коли з’явиться можливість. Побачите нову країну.
— Для цього потрібні гроші, і чималі, — Яна покрутила в руках пляшку. — А ви теж когось проводжаєте?
— Ні, я чекаю на батька. Він повертається з ділового відрядження. Але рейс постійно відкладають. Нам потім ще їхати до нашого міста.
Яна здивовано підняла брови.
— О, так ми з одного міста? Я теж звідти.
— Тим більше, — зрадів Стас. — Якщо у вас немає термінових справ і ви готові почекати ще годину, ми з батьком подорожуємо на машині. Можемо довезти вас просто до під’їзду.
— Добре. Дякую, — невпевнено промовила дівчина.
За годину літак нарешті приземлився. Через скляні двері митного контролю вийшов високий чоловік із короткою сивою стрижкою, одягнений у дорогий сірий костюм. Це був батько Стаса. Він коротко обійняв сина, передав йому свій шкіряний портфель і одразу ж перевів суворий оцінюючий погляд на Яну, яка стояла трохи осторонь.
— Це хто з тобою? — сухо запитав батько, навіть не привітавшись із дівчиною.
— Це Яна, вона теж з нашого міста, — пояснив Стас.
Батько нічого не відповів, лише насупився і запитав, як почувається мати вдома. Усю дорогу в автомобілі панувала тиша. Стас зосереджено дивився на дорогу, тримаючи кермо обома руками, батько гортав якісь папери на передньому сидінні, а Яна тихо сиділа ззаду, притиснувшись до дверей і відчуваючи себе зайвою.
Коли машина зупинилася біля її старого панельного будинку з облупленою фарбою на під’їзді, батько Стаса з неприхованою зневагою подивився у вікно. Його власна родина володіла великою компанією, вони щойно завершили будівництво двоповерхового котеджу в елітному районі, тому такі двори викликали у нього лише роздратування.
— Дякую, що підвезли, — тихо сказала Яна, виходячи з салону.
— Я зателефоную тобі завтра, — стиха крикнув Стас, поки батько відвертався в інший бік.
Вони почали зустрічатися майже щодня. Стас проводив з Яною весь свій вільний час. Він малював її портрети на березі річки, купував їй прості польові квіти та водив у невеликі кондитерські. Це були чисті, глибокі почуття, які зазвичай виникають у людей творчих, здатних помічати найменші дрібниці в характері та зовнішності іншого.
Проте батьки Стаса мали зовсім інші плани на майбутнє свого сина. Вони вже давно підібрали для нього кандидатуру — доньку керівника одного з міських департаментів. Дівчина на ім’я Лілія більшість часу проводила в дорогих клубах, витрачала гроші батьків на брендовий одяг і зовсім не цікавилася мистецтвом чи сімейними цінностями. Стасу вона здавалася абсолютно чужою і порожньою.
Він довго шукав момент, щоб офіційно познайомити Яну зі своїми батьками, сподіваючись, що вони оцінять її скромність та добре серце. Нарешті він домовився про суботню вечерю і попередив матір. Проте, коли Стас та Яна підійшли до будинку, виявилося, що батьки просто поїхали в гості до своїх знайомих, залишивши записку, що у них змінилися плани.
Це був чіткий жест.
Наступного дня батько викликав Стаса до свого кабінету.
— Давай прояснимо ситуацію, — сказав він, не підводячи очей від документів. — Ця дівчина нам не рівня. Її батьки нічого не досягли в цьому житті, і вона шукає спосіб влаштуватися за твій рахунок. Якщо ти продовжиш ці стосунки, ти залишишся без нашої підтримки. Машину повернеш у гараж, фінансування твоїх виставок припиниться, і житимеш на те, що сам заробиш. А ми подивимося, як швидко мине твоя романтика.
Стас не зміг протистояти цьому тиску. Комфортне життя, до якого він звик, і страх залишитися без грошей виявилися сильнішими за почуття.
Весілля було пишним, з великою кількістю поважних гостей, але для самого Стаса воно стало початком кінця. Нова родина жила своїм життям. Лілія продовжувала ходити по ресторанах, Стас часто супроводжував її, хоча почувався там зайвим. Щоб якось заглушити внутрішній біль, він почав залишатися в майстерні допізна. Вечорами, коли сідали за стіл, він довго сидів над своїми полотнами, намагаючись вилити на полотно той сум, що накопичувався всередині. На багатьох його тогочасних картинах проглядалися риси дівчини з великими карими очима та довгим волоссям, яку він так негарно залишив.
За два роки тестя Стаса зняли з посади через чергову зміну влади в місті. Фінансове становище його родини похитнулося, а Лілія швидко знайшла собі іншу компанію — якогось гітариста з місцевого рок-гурту, з яким почала з’являтися на публіці. Справа швидко дійшла до розлучення, яке пройшло без особливих скандалів, оскільки ділити їм було нічого.
Після першого невдалого шлюбу Стас дедалі більше закривався в собі. Він годинами сидів у квартирі, його картини ставали похмурими, а замовлень ставало все менше. Батьки, бачачи, що син втрачає орієнтири в житті, вирішили знову взяти ситуацію під свій контроль. Вони знайшли нову наречену — доньку місцевого підприємця, який мав певні фінансові зобов’язання перед батьком Стаса. Дівчину звали Христина. Вона була тихою, прагматичною і дуже хотіла увійти в заможну родину, сподіваючись, що статус чоловіка забезпечить їй стабільне майбутнє.
Стас піддався на вмовляння матері й погодився на цей шлюб, хоча до Христини не відчував нічого, крім байдужості.
Вони розписалися в РАЦСі без зайвого шуму. Проте сімейне життя не склалося з перших тижнів. Стас практично не бував удома. Він міг піти з дому вранці й повернутися пізно вночі, проводячи час у якихось дешевих придорожніх кафе, де просто сидів за дальніми столиками, замовляючи лише чай чи вечерю, аби не повертатися до дружини. Гроші, які батько виділяв на розвиток бізнесу, Стас просто витрачав на оплату рахунків своїх нових випадкових знайомих, з якими перетинався в цих закладах. Христина спочатку намагалася розмовляти, плакала, влаштовувала сцени, але згодом зрозуміла, що змінити нічого не вдасться. За рік вона зібрала свої речі, забрала документи й подала на розлучення, повернувшись до своїх батьків.
Батьки Стаса після цього випадку вирішили більше не втручатися в його особисте життя, вважаючи, що він має сам подорослішати. І Стас вирішив зробити крок, який став остаточним ударом по сімейній репутації. На зло батькам він привів додому Марину, дівчину, яка працювала офіціанткою в одному з нічних закладів на околиці міста.
Марина мала репутацію людини легковажної, вона часто змінювала компанії, самостійно виховувала маленького сина Павлика і навіть не могла точно сказати, хто є батьком дитини. Коли Стас привів її до батьківського будинку, у матері піднявся тиск, а батько ходив по будинку і не міг заспокоїтися.
Марина тим часом без жодного сорому ходила по кімнатах, розглядаючи дорогі меблі та кришталь.
— Ого, ну твої старі дали жару, — голосно говорила вона, торкаючись руками дорогих шпалер. — Скільки всього нажили. Мені подобається. Я, мабуть, перевезу сюди свої речі вже в понеділок. А малого поки що залишу у своєї мами в селі, щоб не заважав.
Навколо нього швидко сформувалося нове коло спілкування — це були постійні відвідувачі того самого закладу, де працювала Марина. Вони приходили до них у гості, годинами сиділи на кухні, розповідали про свої життєві проблеми, а Степан купував для них продукти та оплачував спільні вечері. Наприкінці таких вечорів Марина буквально за руку тягнула чоловіка до ліжка, бо він засинав прямо за кухонним столом.
Врешті-решт батьки Стаса не витримали. Вони приїхали, коли сина не було вдома, звинуватили Марину в тому, що вона остаточно руйнує його життя і виставили її разом із речами за двері. Стаса намагався повернути її, ходив до неї на роботу, але в неї вже з’явився інший чоловік, який міг запропонувати більше.
Знайомі та колеги по художньому цеху почали уникати Стаса. Він виглядав значно старшим за свої тридцять п’ять років — з’явилася сивина, обличчя стало сірим від постійного недосипання. Щоб не бачити сина в такому стані, батьки купили йому невелику однокімнатну квартиру на околиці міста і попросили більше не з’являтися у їхньому районі з його новими друзями.
Поки Стас будував власне життя, Яна пройшла зовсім інший шлях. Перші роки після розставання були важкими, вона багато працювала, допомагала батькам і намагалася не думати про людину, яка так легко відмовилася від своїх обіцянок під тиском родини. Поступово біль зник, залишивши лише легкий спогад.
Вона продовжувала регулярно спілкуватися зі своєю подругою Аліною через інтернет. Під час однієї з таких вечірніх розмов, коли Яна сиділа на кухні біля монітора ноутбука, подруга запитала:
— Ну як ти там сама? Зустріла когось? Як твоє особисте життя?
Яна сумно посміхнулася і поправила волосся.
— Знаєш, якось не склалося.
— Годі тобі сумувати, — підбадьорила її Аліна з екрана. — Треба ліквідовувати ці наслідки. Тут, за океаном, теж є багато хороших, серйозних чоловіків. Давай, підтягуй свою англійську, збирай документи, я допоможу тобі з запрошенням. Тобі треба змінити оточення.
Минуло ще два роки. Батьки Яни стояли в тому самому аеропорту, де колись усе починалося. Цього разу вони проводжали власну доньку. Поруч із Яною стояв високий, спокійний чоловік на ім’я Артур. Він тримав її за руку і постійно посміхався, намагаючись заспокоїти її батьків. Коли оголосили посадку на рейс, Артур повернувся до Яни, обійняв її за плечі й тихо сказав:
— Довірся мені. Все буде добре, я обіцяю.
Яна погодилася. На новій землі її зустрічали Аліна та старша сестра Артура, з якою вони швидко знайшли спільну мову завдяки схожим інтересам. Життя в іншій країні виявилося зовсім іншим — спокійним, розміреним і без постійних докорів щодо фінансового становища чи походження.
Зараз Яна вже майже не згадує про Степана. Те минуле повністю перегоріло і залишилося в іншому житті. У неї є міцна родина — чоловік Артур і їхній п’ятирічний син Марк. Вони часто проводять вихідні на узбережжі, гуляють у парку і почуваються повністю щасливими, не оглядаючись назад.
Стас залишився один. Він підійшов до вікна, подивився на темні вулиці, де повільно вмикалися ліхтарі. Потім знову повернувся до репродукції на стіні. Він дивився на намальовану жінку, яка колись здавалася йому символом справжньої любові.
— Я колись теж малював великі картини, — тихо промовив він до порожньої кімнати, звертаючись до портрета. — І почуття були справжні. Але я не знаю, як повернутися назад.
