День був як день: наготувала на своїх чоловіків та думи думала про те, що вже синові сорок один рік, а у нього ні дівчини, ні дитини

Був одруженим, але вже йому дуже норовлива жінка попалася. Думала, що він міський хлопець з квартирою за якого можна вчепитися. А, коли дізналася, що в квартирі ще ми живемо, то швидко їй не сподобалося так жити.

Розумієте, у нас чотирикімнатна квартира і місця купа. Я не бачила причини аби розмінювати квартиру:

– Сину, ми не вічні, а що жити сім’єю в великій квартирі, де кожен матиме свою кімнату, то не те, що тулитися в двокімнатних.

У нас гарний район, просторі кімнати, чого їх міняти на якісь панельки на околиці?

Тому Марина трохи пожила з нами, показала себе, як «гарна» хазяйка та дружина, а потім заявила, що вона не буде ні дітей на світ приводити і взагалі, знайшла собі кращого за мого сина.

Відтоді він більше й нікого не приводив до нас знайомитися. Думаю, що були у нього якісь жінки, але отак вже з нами живе і все, нічого не шукає і нічого не хоче, лиш робота і комп’ютер.

Дзвінок в двері вивів мене з задуми, бо я не чекала нікого, мої ще на роботі та й ключі мають. На порозі стояла жінка з малюком років п’яти.

– Добрий день. Це ваш онук Василько. Я трохи прихворіла і маю лягти на обстеження, а він має жити з батьком, в разі чого. Тут в сумці всі його речі і улюблені іграшки.

І вона просто щезла! Я дивилася на дитину, на сумку і нічого не розуміла. Який онук? Було видно, що дитина от-от розплачеться, тому я усміхнулася йому і сказала, що мама скоро прийде, а ми поїмо.

– Ти голодний?

– Так, – прошепотів малюк.

Я нагодувала дитину і розібрала його сумку. Там були дитячі речі, іграшки, розмальовки, олівці і копія свідоцтва про народження. Виходило, що матір звати Анна. Прийде син і я його розпитаю, як він міг таке зробити, що я стільки років онука не бачила!

Що й казати, коли в сина очі на лоба полізли, бо він ніяку Аню не пам’ятав.

– Ти жартуєш, – випалила я, – Жінка від тебе чекала якихось кроків, дитину тобі привела на світ, а ти отак?

– Мамо, а фото є?

– Яке фото? Вона просто побігла і все. Ось прізвище і йди та шукай.

Добре, що онук нічого не чув, а бавився з чоловіком в іншій кімнаті. Дідусь одразу ввійшов в роль і повів малого в магазин за іграшками і купував все нащо дитина вказувала пальцем. Тепер он граються, як малі діти. Боже, яке то щастя чути цей дитячий щебет в квартирі!

Валентин довго телефонував по друзях, щоб вияснити про Аню все, що можна. А я думала про цю жінку і мені аж очі щипало. Що вона відчувала, коли отак сама ростила дитину, а далі наважилася віддати?

Син підтвердив, що колись зустрічався з дівчиною Анею, але не думав, що то серйозно. Мені аж іскри з очей полетіли:

– Вона серйозно захворіла, тому завтра їдеш її шукати в лікарнях, тут у нас їх не багато, так що справишся! Прізвище маєш!

– Мамо, я би хотів тест зробити. Не думаю, що то моя дитина…

– Та ти як смієш! Жінка від тебе всі роки нічого не просила, дитину залишила, бо вже припекло, а ти отак вирішив її перевірити? Та я одразу бачу, що Василько мій онучок!

Пішов син Аню шукати і таки знайшов і, слава Богу, впізнав. Я наполягла аби ми зробили все можливе, щоб їй допомогти одужати. Поки у неї ремісія і я дуже рада, що вона живе з нами в ролі дружини Валентина, так, він знову одружився і виглядає дуже щасливий. І Ані не заважаємо ми з чоловіком, навпаки, ми забрали у них всі турботи про дитину, бо ми як не гуляємо, то водимо малого по гуртках та секціях. Я вже йому сорочечку вишиваю і не можу надякуватися Богу.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page