Ярослав повільно зрізав прозору стрічку з великої коробки й поклав ножиці на край стола. Пакунок стояв на полірованій стільниці у світлій вітальні й виглядав тут чужим, із зовсім іншого, давнього життя.

Він розрізав шар целофану. Зсередини дихнуло сухим, вибіленим полотном. Ярослав дістав річ і розгорнув її на руках.

Це була сорочка. Густо вкрита дрібним хрестиком по коміру й манжетах, із темними червоними та чорними нитками, викладеними так рівно, що кожен хрестик лягав до хрестика без найменшої хиби.

Марта. Таки дізналася, що то був він…

Ярослав провів пальцями по візерунку на грудях. Рука затремтіла, а перед очима миттєво виринув той далекий Великодній ранок.

Сонце тоді тільки-но виходило з-за високої церковної дзвіниці. На подвір’ї зібралося майже все село. Люди стояли вздовж муру з застеленими кошиками, гомоніли про господарство, про затяжну весну, чекали, поки вийде отець.

Ярослав стояв біля батька у своїй новій сорочці, але думками був далеко. Він шукав очима лише одну постать. Коли вона повернула голову й перехопила його погляд, щоки в неї трохи спалахнули, а погляд одразу впав додолу.

Того вечора вони довго стояли під розлогим горіхом.

— Ти коли назад вирушаєш? — запитала Марта.

— У понеділок зранку, — відповів Ярослав. — Мені треба закрити сесію, отримати диплом, і я одразу сюди.

— Точно повернешся?

— Та що ти таке кажеш, Марто? Я ж обіцяв. Закінчу навчання, повернуся й одразу прийду до твого батька говорити. Навіщо мені те місто без тебе?

— Дивися мені. Бо мати вже питала, чого ти щовечора сюди ходиш.

— І що ти їй відповіла?

— Сказала, що просто розмовляємо. А вона засміялася й каже, чи їй дві свині тримати.

Ярослав усміхнувся, згадуючи ту розмову. Вони тоді були впевнені, що все складеться просто й зрозуміло.

Наступного дня він зібрався в дорогу. Мати намагалася впхати в сумку якнайбільше продуктів, думала чи що не забула і просила зателефонувати, як приїде.
Батько підійшов до Ярослава, витер спітніле лобо долонею й мовчки потиснув йому руку.

Ярослав пішов до зупинки. Шлях пролягав повз Мартине обійстя. Вона стояла біля хвіртки, ніби випадково вийшла винести воду. Вони перекинулися кількома словами.

— Їдеш? — тихо спитала вона.

— Так. Скоро повернуся.

— Пиши.

— Обов’язково.

У Києві все виявилося зовсім інакшим, ніж він уявляв. Велике місто шуміло, квапилося, вимагало постійної уваги.

Гуртожиток, лекції, бібліотеки, а вечорами — підробітки на залізничній станції, щоб мати якісь власні кошти. Спочатку Ярослав писав листи щотижня. Сідав увечері за стіл у маленькій кімнаті, розгортав зошит і детально описував усе, що бачив. Марта відповідала коротко, аккуратним дрібним почерком, розповідала про сільські новини: хто одружився, розійшовся, народився…

Проте за кілька місяців ритм міського життя почав його затягувати.

Ярослав почав працювати в проектному інституті. Його помітили, запропонували хорошу посаду з перспективою отримання власної квартири.

— Ярославе, ти ж розумієш, що такі пропозиції два рази не роблять? — казав йому керівник відділу,— Якщо залишишся в нас, через рік будеш мати свою кімнату в гуртожитку покращеного типу, а там і до квартири недалеко. А повернешся в село — що там робитимеш? У районному відділі сидітимеш за три копійки?

— Та я обіцяв повернутися…

— Обіцяв — це добре. Але треба про майбутнє думати. Ти хлопець розумний, тобі рости треба.

Ярослав довго думав над цими словами. Він сідав писати лист Марті, але не знав, з чого почати. Як пояснити, що місто пропонує йому зовсім іншу долю? Листи ставали все рідшими. Спочатку один на місяць, потім раз на два місяці, а далі й зовсім припинилися.

Згодом на роботу до інституту прийшла нова співробітниця — Ірина. Вони часто залишалися після роботи, разом креслили плани, обговорювали робочі питання. Згодом почали ходити разом до театру, гуляти вечірнім містом.

За два роки Ярослав одружився з Іриною. Батьки про це дізналися вже з листа.

Мати прислала коротку відповідь: «Вітаємо тебе, сину. Хай Бог дає щастя. Але чому ж ти Марті нічого не сказав?».

Ярославу було соромно, але він переконав себе, що так буде краще для всіх. Марта в селі знайде собі гарного чоловіка, житиме звичайним життям, а в нього тепер своя дорога.

Так і сталося, він дізнався від матері, що Марта вийшла заміж за Степана — тихого, роботящого хлопця, має двох дітей. Вони побудували нову хату, завели господарство. Вона працювала в школі.

Життя Ярослава тим часом ішло далі. З’явилася велика трикімнатна квартира в центрі Києва, потім збудував заміський будинок. Народилися донька та син. Діти виросли, вивчилися, роз’їхалися. Все було стабільно, впорядковано й забезпечено.

Проте зв’язок із рідним селом майже обірвався. Батьки старіли. Матері не стало першою. Ярослав приїхав тоді на два дні, швидко впорядкував усе, поставив пам’ятник і повернувся до столиці. Батько залишився жити сам. Він відмовлявся переїжджати до Києва.

— Що я там робитиму у ваших чотирьох стінах? — казав батько по телефону. — Тут у мене город, сад, сусіди.
Цього року не стало батька.

День похорону був похмурим і холодним. Осінній вітер збивав останнє листя з дерев. Після відправи Ярослав довго стояв біля свіжої могили, чекаючи, поки всі розійдуться.

Коли він ішов порожньою вулицею до своєї машини, його зупинила літня жiнка в темній хустці. Це була тітка Олена, колишня сусідка.

— Ярославе, ти як? — тихо спитала вона, вдивляючись у його обличчя. — Змінився так… Солідний став.

— Доброго дня, тітонько Олено, — відповів він, зупинившись. — Та тримаюся.

— Співчуваю тобі… Важкий рік. Батько твій добрий був чоловік, до останнього сам порався, нікого не обтяжував. А ти до Марти не заходив?

Ярослав здригнувся від цього імені.

— Ні. А навіщо?

— Та воно то так… Але лихо в них велике.

— Що сталося?

— Та найменший син її, Василько, занедужав тяжко. Уже кілька місяців по лікарнях. Лікарі тільки руками розводять, кажуть, треба до столиці їхати, до спеціалізованого центру. А де в них такі гроші? Степан на роботах розривається, усю худобу спродали, хату хотіли під заставу віддати, та ніхто не бере. Марта геть змарніла…

Ярослав мовчки слухав. У грудях щось боляче стиснулося.

— А що за лікарня потрібна? — спитав він.

— Та казали, що якийсь інститут спеціальний у Києві. Але там грошей треба стільки…

Ярослав попрощався з тіткою Оленою, сів у машину й поїхав. Дорога до Києва здавалася довгою. Він думав про те, як колись обіцяв Марті повернутися, як залишив її чекати, як побудував своє благополучне життя, поки вона тут долає такі біди.

Наступного ранку Ярослав прийшов на роботу, але не міг зосередитися на справах. Він підняв свої давні контакти.

Серед його знайомих був головний лікар одного з провідних медичних центрів столиці, з яким вони колись разом розбудовували новий корпус.

Ярослав приїхав до нього в кабінет.

— Олексію Сергійовичу, мені потрібна допомога.., — сказав Ярослав, сідаючи на стілець навпроти великого робочого стола.

Через тиждень Василька привезли до Києва. Його поклали в окрему палату, провели всі необхідні обстеження й зробили процедури. Ярослав кілька разів приходив до лікарні, але в палату не заходив. Він стояв у кінці коридору, дивився крізь скло, як Марта сидить біля ліжка сина, тримає його за руку й тихо щось шепоче. Вона дуже змінилася: у волоссі з’явилася сивина, на чолі залягли глибокі зморшки, але це були ті самі риси, які він пам’ятав з юності.

За місяць хлопця виписали. Лікарі давали хороші прогнози, Василько почувався краще й повернувся додому разом із матір’ю.

Ярослав повернувся до свого звичайного життя. Він нікому не розповідав про цей випадок — ні дружині, ні дітям. Це була його таємниця, його спроба хоч якось спокутувати давній борг.

І ось минуло пів року.

Сьогодні вранці кур’єр приніс цей пакунок.

Мабуть, хтось у районній лікарні чи в сільраді випадково прохопився. Або хтось із медперсоналу згадав його прізвище. Або Марта сама здогадалася…

Ярослав тримав сорочку на руках. Вона була білою, вибіленою на сонці, як робила колись його мати. Візерунок на грудях складався з складних геометричних фігур, виплетених червоними та чорними нитками.

Він розгорнув її повністю. Вона була якраз на його розмір.

У коробці не було жодного листа. Жодного записки, жодного слова подяки чи докору. Тільки ця річ, вишита її власними руками.

Ярослав встав з крісла, підійшов до великого вікна, що виходило на гамірний київський проспект. Внизу шуміли машини, поспішали люди, кипіло міське життя, у якому він провів більшу частину свого віку.

Він приклав сорочку до грудей, відчув цупке полотно й дрібні хрестики вишивки.