Ми поверталися додому. Десять днів на узбережжі, які мали стати романтичною втечею, перетворилися на найгірший епізод мого життя. Лариса Петрівна, моя теща, сиділа навпроти мене у вагоні, розвалившись на сидінні та читаючи глянцевий журнал.
Моя дружина, Олександра, дивилася у вікно, час від часу схлипуючи. Я мовчав усю дорогу, збираючи в собі останню рішучість.
Коли поїзд проїхав останню станцію перед столицею, я відклав свою книгу, глибоко вдихнув і вирішив, що момент настав.
— Олександро, Ларисо Петрівно, — мій голос був спокійний і твердий, наче камінь. — Я прийняв рішення.
Олександра швидко повернула голову, її очі були червоні від сліз. Лариса Петрівна опустила журнал лише наполовину, залишивши його на рівні підборіддя.
— Яке рішення, Денисе? — запитала теща, її тон був поблажливо-стомлений, як завжди, коли вона вважала мої думки неважливими. — Сподіваюся, ти вже придумав, як відшкодуєш мені ті кошти, які ми витратили на неякісний місцевий сир?
Я ігнорував її. Мій погляд був спрямований на Олександру.
— Олександро, я подаю на розлучення. Як тільки ми приїдемо додому, я подам документи.
Тиша у вагоні стала такою гучною, що, здавалося, інші пасажири перестали дихати. Олександра відсахнулася, а потім закрила обличчя руками.
— Що ти сказав? — Лариса Петрівна різко відкинула журнал і вперше за весь час подивилася на мене без зневаги, а з чистим, неприкритим подивом. — Ти, здається, захворів на сонці! Яке розлучення? Ми щойно з чудового відпочинку, ти витратив на це значну суму!
— Саме тому, що я витратив значну суму, я усвідомив ціну, яку я плачу за спільне проживання, — я підібрав слова, щоб вони були максимально чіткими і не залишали сумнівів. — Я так більше не можу.
Олександра підняла обличчя, її голос був ледь чутний.
— Денисе, як же так? Що трапилося? Ти що, знайшов когось іншого? Ти ж обіцяв! Ми ж любимо одне одного!
— Проблема не в іншій особі, Олександро. Проблема в мені, — я відповів максимально чесно, дивлячись їй у вічі. — Я більше не можу жити під постійним контролем. Ти не помічаєш, що відбувається? Ти не бачиш, як ми живемо?
Лариса Петрівна втрутилася, її обличчя було червоне від обурення.
— А що тобі не так?! Ми живемо в просторій, чудовій квартирі! Ти маєш комфорт, у тебе є чисте помешкання, тобі готують їсти! Ми робимо все, щоб тобі було добре! І чого тобі потрібно, скажи мені? Ти, мабуть, просто з глузду з’їхав! Живемо, як усі нормальні люди!
— У тому й річ, Ларисо Петрівно, що ми не живемо як нормальні люди, — я відкинувся на спинку сидіння. — Ми живемо під вашим керівництвом. Ви вирішуєте, що мені одягати, скільки мені заробляти, куди мені ходити і що мені купувати. Я доросла людина, і я не збираюся більше бути об’єктом вашого планування.
Олександра почала плакати голосніше.
— Мамо, припини! Денисе, будь ласка, давай поговоримо вдома. Це емоції після дороги!
— Ні, Олександро, це не емоції. Це рішення, яке дозріло за десять днів абсолютного абсурду на березі моря. Я більше не твій гаманець і не твій слуга. Я вільний. І я збираюся повернути собі своє життя. На цьому наші стосунки закінчені.
Решту шляху ми їхали в напруженій, гнітючій тиші, яку порушувало лише сумне схлипування Олександри та гнівне сопіння Лариси Петрівни.
— І чого йому потрібно було? — бурмотіла теща, звертаючись до стелі вагона. — Усе має, живе в гарних умовах, а він вигадує! Живемо, як усі!
Я заплющив очі. Вони справді не розуміли. Чи, можливо, не хотіли розуміти. Але це вже не мало жодного значення.
Мене звати Денис. Ми з Олександрою одружилися після двох років зустрічань. Вона була чарівною, легкою, і наші стосунки здавалися ідеальними. Після весілля ми переїхали до її матері, Лариси Петрівни, у простору трикімнатну квартиру в престижному районі.
На перший погляд, це було ідеальне рішення. Нам не довелося платити за оренду, а втрьох жити в такій квартирі було досить комфортно. Лариса Петрівна, на диво, виявилася дуже гостинною.
— Денисе, мій дім — тепер і твій дім, — сказала вона мені в перший же вечір, подаючи величезну порцію своєї фірмової запіканки. — Я хочу, щоб ви почувалися тут добре і думали лише про ваше майбутнє.
Ця атмосфера поваги та ввічливості тривала близько року. Це був хороший рік. Я працював, Олександра займалася своїми справами, а Лариса Петрівна була люблячою тещею. Вона завжди питала мою думку, радилася щодо господарських питань і ніколи не втручалася в наш із дружиною простір.
— Мамо, ти ж знаєш, Денис не любить, коли його відволікають від роботи, — казала Олександра, коли теща хотіла зайти до нашої кімнати.
— Звичайно, сонечко, — відповідала Лариса Петрівна, — я просто запитала. Я ж поважаю його особистий простір.
Я був вдячний їм обом.
Але десь після нашої першої річниці ця ідеальна атмосфера почала швидко змінюватися.
Спочатку це були дрібниці.
— Денисе, а ти не вважаєш, що ця сорочка трохи застара для твого статусу? — питала Лариса Петрівна, коли я вбирався на роботу. — Тобі потрібен більш солідний вигляд.
Потім з’явилися поради щодо фінансів.
— Денисе, ти ж знаєш, що тобі треба відкладати значну суму на майбутнє. Я можу тобі допомогти вести облік.
Я спочатку посміхався і віджартовувався, але її “допомога” ставала все більш нав’язливою. Вона почала демонструвати, хто в цьому помешканні головний, і що моє місце тут — умовно.
— Денисе, чому ти не помив посуд? — могла вона запитати ввечері. — Олександра цілий день працювала, вона втомилася. Ти ж чоловік, повинен допомагати.
Олександра, на жаль, швидко підлаштувалася під свою матір.
— Денисе, ну що тобі важко? Ми ж живемо в її квартирі, ти повинен бути більш поступливим, — казала вона мені, знизуючи плечима. — Це ж її правила.
Мені нічого не залишалося, як підлаштовуватися і під одну, і під іншу. Моє життя поступово перетворювалося на ретельно спланований і контрольований графік.
— Денисе, ми вирішили, що в цьому місяці ми повинні купити новий килим, — Лариса Петрівна озвучувала мені фінансові плани. — Твої заощадження нам дуже знадобляться.
Мої спроби протистояти або аргументувати закінчувалися лише підвищенням тону з її боку і засмученим поглядом Олександри.
— Не змушуй маму нервувати, Денисе, — зітхала дружина. — Це її помешкання.
Я відчував, що ще трохи, і моя нервова система просто не витримає. Я вирішив діяти. Потай від усіх я почав збирати певну суму грошей. Це були мої особисті накопичення, про які ніхто не знав.
Мені потрібен був гідний привід, щоб вивезти Олександру подалі від матері і там, під шум хвиль і на самоті, спокійно обговорити питання оренди окремого житла. Подальше співіснування з Ларисою Петрівною було неможливим.
Нарешті, сума була зібрана. Я спланував поїздку до морського узбережжя, де ми могли б побути лише вдвох. Це мав бути сюрприз.
— Олександро, у мене є для тебе неймовірна новина, — я вручив їй конверт із квитками та ваучером. — За тиждень ми вдвох летимо до моря. Лише ти і я.
Вона була в захваті, її очі засяяли, і це було останнє щире світло, яке я бачив у її очах. Вона обіймала мене, дякувала і казала, як сильно мене любить.
— Обіцяй мені, — попросив я, — що ти не скажеш мамі. Це наш секрет. Я хочу, щоб це було лише наше свято.
— Звичайно, Денисе! Це буде тільки наш секрет! — запевнила вона.
На жаль, її обіцянки вартували небагато. Через три дні я почув на кухні розмову.
— Мамо, ти ж не уявляєш, — щебетала Олександра, — Денис зробив такий сюрприз! Через тиждень ми летимо на узбережжя. Буде так чудово!
Лариса Петрівна відреагувала миттєво.
— Тихенько, доню. А як же я? Ти що, забула? Хіба ж можна мене залишити саму, ще й у таку пору? Мені ж потрібен нагляд за здоров’ям, а хто поливатиме мої орхідеї?
За кілька годин до мене підійшла Олександра. Її очі були винуваті.
— Денисе, мамочка дуже засмучена. Вона сказала, що їй обов’язково потрібно з нами. Вона ж не може залишитися сама, це просто небезпечно.
Я відчував, як у мені закипає лють.
— Вона не може залишитися сама? Їй шістдесят років, Олександро! Вона самостійна жінка! Ти мені обіцяла!
— Ну, Денисе, що ти? — вона поклала мені руку на плече. — Ми ж можемо поїхати втрьох. Це буде весело! Подумай, ми ж у її квартирі живемо. Вона ж просто хоче бути з нами. Це ж її кошти ти витрачаєш, зрештою, частково.
Я зрозумів. Її маніпуляція була бездоганною. Під приводом “турботи” про матір і “обов’язку” за житло, вона знову змушувала мене підкоритися.
— Добре, Олександро, — сказав я, зціпивши зуби. — Ми поїдемо втрьох.
Я не буду детально розповідати про ті десять днів на морському узбережжі. Це був справжній кошмар.
Лариса Петрівна повністю перебрала на себе керівництво.
— Денисе, принеси мені лежак до того дерева, там тінь краща. — Денисе, де мої окуляри? Ти мав їх покласти в сумку! — Денисе, чому ти замовив собі рибу, а не шашлик? Шашлик набагато вигідніший, ти повинен економити!
Я перетворився на прислугу і гаманець одночасно. Коли ми сідали в ресторані, теща одразу перебирала на себе меню:
— Денисе, ти замовиш мені це, а Олександра візьме це. А ти можеш взяти лише салат, ти повинен бути у формі!
Олександра жодного разу не заступилася за мене. Вона лише м’яко погоджувалася з матір’ю.
— Денисе, ну мамочка ж краще знає, як нам краще, — казала вона мені, коли ми залишалися в номері. — Вона ж про нас дбає.
Якось увечері, коли ми сиділи на терасі Лариса Петрівна вирішила дати мені настанови щодо моєї професійної діяльності.
— Денисе, ти повинен вимагати від керівництва значно більшої суми, — повчала вона мене, відсьорбуючи сік. — З такою зарплатою, як у тебе, ми не зможемо купити ту машину, яку я вибрала для Олександри. Ти повинен бути наполегливішим.
Я слухав її, і в той момент, дивлячись на зоряне небо над морем, я зрозумів, що це кінець. Це не життя. Це ув’язнення, і я сам дав їм ключі від своєї клітки. У мене не було сил, щоб боротися. Але я мав сили, щоб піти.
Я усвідомив, що наша сімейна ідилія була лише ілюзією, створеною моєю поступливістю. Олександра і її мати жили в повній гармонії, у якій мені була відведена лише роль фінансового донора і виконавця наказів.
Саме там, на березі моря, я прийняв тверде і безповоротне рішення. Повернувшись додому, я подаю на розлучення.
Моє рішення, озвучене у вагоні, було фінальним акордом.
Після того, як ми приїхали додому, і вони побачили, що я не жартую, почалася справжня облога. Олександра плакала і благала мене змінити рішення.
— Денисе, я обіцяю, ми поговоримо з мамою! Ми будемо жити окремо! Але не руйнуй наше життя!
— Ми мали жити окремо рік тому, Олександро, — відповів я, збираючи свої речі. — Я хотів цього, але ти вибрала маму. Тепер я вибираю себе.
Лариса Петрівна поводилася більш виклично.
— Ти невдячний, Денисе! Ти зрадник! Ми тебе тут приймали, як рідного сина! Усе для тебе! Чого ж тобі не вистачало?
— Мені не вистачало свободи, Ларисо Петрівно, — я зібрав останню коробку. — Мені не вистачало права розпоряджатися своїм життям. Я більше не можу бути частиною вашого плану.
Я виїхав із цієї квартири в той же день. Розлучення пройшло швидко і без зайвого галасу.
Олександра та її мати так і не зрозуміли, що саме їхня спільна поведінка призвела до такого результату. Вони так і залишилися при своїй думці: “Живемо, як усі нормальні люди, а йому щось не так!”.
А й дійсно, що ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
