Як я не старалася, але довірливих стосунків між мною і донькою не було. Я ростила її сама, вийшла заміж на першому курсі і вже чекала дитину. Але шлюбу не вийшло, бо безгрошів’я і мала дитина, то таке випробування й дорослі не витримують, а тут ми. Орест пішов, час від часу платив якісь гроші, я працювала і в школі, і репетитором, батьки допомагали. Так тягнула свою лямку.
Заміж не вийшла більше, не було таких як в книжках, а на інше я не погоджувалася. Краще вже дивитися на такі емоції по телевізору, ніж наяву, коли тебе дружини перестрівають.
Попри те, що я доньку любила, але у нас не було тієї теплоти, яка зазвичай буває. Чи то характери вже такі різні чи що, але донька в шістнадцять пішла поступати в іншу область. Сказала, що хоче подалі від мене, бо я їй продиху не даю.
Що я могла зробити? Лише чекати і молитися аби у її житті все було добре.
Вона не приїздила і не телефонувала мені, могла моїй мамі зателефонувати чи взяти від неї слухавку і все.
Мені було гірко, адже я старалася все життя для неї і вона мені отак віддячує? Важко мені було на душі, не могла до ранку спати, а все пригадувала, чому донька так до мене ставиться, я ж їй хочу лише добра.
Десь через два роки вона прийшла з дитиною на руках, мовчки поклала на ліжко і пішла геть. Я бігла за нею і просила залишитися.
– Олю, ми виховаємо її разом, я слова тобі не скажу, вернися.
Люди озиралися, а вона бігла вперед так швидко, що я не змогла її наздогнати. Звичайно, що вона пішла на вокзал і я вже хотіла брати таксі та їхати за нею, але я без сумки. Кинулася в квартиру, а там дитина пхинькає, то я на руки маля взяла і про все на світі забула, бо треба було й годувати дитину і переодягати…
Я полюбила Тетянку всім серцем і всі наступні роки жила лише нею. Оля не приходила, навіть не приїхала на поминки за мамою.
Тані було десять, коли мати з’явилася, вся така красива і впевнена в собі.
– Я приїхала її забрати. Хочу дати їй все, що може дати багата жінка. Не те, що ти.
– До тепер ти не переживала чи все я їй даю.
– До тепер, мамо, її потреби були малі, а зараз вона буде мати все, що захоче, все, що розвине її таланти.
Отак я залишилася сама. Проте, через кілька років Таня таки вернулася, Оля була невдоволена моїм вихованням її доньки, казала, що вона поводиться, наче не росла в місті і ніяк не може репетитор це виправити.
Ми знову зажили спокійно з онучкою. Вона й до того зі мною зідзвонювалася, розповідала, як їй не подобається ні місто, ні велика квартира, ні вітчим, ні знайомі. Казала, що сумує за всім нашим.
Я просила її старатися, бо велике місто дає великі можливості, але Таня не така, їй подобається наша тиша та спокій.
Я дуже люблю свою доньку, можливо, не так, як вона собі це уявляє чи хоче, але люблю всім серцем.
Люблю свою онучку, хочу їм обом щастя, хочу аби вони між собою знайшли порозуміння, адже Оля не має іншої дитини. Сподіваюся, що вона колись знову прийде до нас, але вже геть з іншим настроєм.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
