Десять років я доглядала спочатку маму, а потім і тата. Мої рідні брат і сестра за кордоном десятиріччями і на батьків лиш кошти передавали і порадами щедро сипали. Коли ж батьків не стало на сороковини приїхали обоє. Я думала, що батьків пом’янути, але ні. Виявилось, що мали вони геть іншу мету.
Мої брат і сестра виїхали за кордон замолоду. Тут. в селі вони за ці роки побудували будинки, вже й діти їхні виросли і з ними на заробітки поїхали. Я ж усе життя вчителювала, щож на заробітки їздила лиш влітку. У мене троє діточок, чоловіка нема вже давно, тож піднімаю їх сама.
Коли злягла спочатку мама, а потім і тато, саме мені випало їх доглядати. не могла я допустити, аби людина чужа до мами моєї безпомічної підходила. та й при пам’яті вона була. для неї було важко те, що я це роблю, а за людину зі сторони я взагалі мовчу.
Брат і сестра молодці, тут нічого сказати, одразу передали все необхідне для того, аби полегшити мені життя. І ліжко мама мала спеціальне і купувала я все що потрібно було. Але, самі розумієте, то праця щоденна і нелегка. Та й тато почав здавати на очах. Ще як мама бігала то й він молодився, а тепер день від дня все гірш і гірш. Мені доводилось бути і доглядальницею і мамою і вчителем. Бігала мов заведена, нині й не розумію, як я все те витримала.
Діти мої скінчили школу, пішли навчатись, а я все біля тата із мамою. Звісно, що додому я практично ніколи вдома й не була. ще як діти вчились, то я крутилась, бігала туди сюди, а як вони поїхали, то й не набігаєшся. Та й мамі зле ставало часто, тож я переїхала до них із татом.
Так минуло десять років. Не стало мами, а за нею швидко й тата. Останній рік для мене був найважчим, адже доводилось глядіти одразу двох найрідніших людей. Ледь пережила їхній відхід у вічність.
Коли проводили в останню путь маму, а потім і тата, брата із сестрою не було. Відмовка та ж сама: робота, ситуація важка. Однак, на сороковий день таки приїхали обоє. Я думала, наївна, що попрощатись із батьками, якось мене підтримати, але виявилось, що мали вони геть іншу ціль.
— А чого це ти, Марто, – каже мені брат після того, як ми повернулись із поминального обіду, – не йдеш до себе додому, а тут лишаєшся? У тебе ж своя хата є. Батьків немає вже, тож ти нарешті і повернутись можеш спокійно жити далі.
Мене його слова дуже здивували, адже я не жила у власному домі сім років. Навіть навідувалась туди рідко, адже просто часу не мала. Самі розумієте, для того аби там жити треба було б усе в порядок привести, а у батьків усі мої речі вже були. та й діти сюди приїздили, тут я город садовила і сад.
— Ти ж пам’ятаєш, що батьки за життя ще казали, що ця хата моя буде. – заявив брат, – Скільки жили, то казали так. Чи ти думаєш піти проти волі їхньої? давай поки тут я то допоможу і речі тобі перевезти, може що в домі твоєму полагоджу. А цей дім я на продаж виставляю, вже й домовився з покупцями, завдаток узяв.
Я так і сіла. Так от чого вони вдвох примчали. Їм дім треба, а я тут живу. Переймався братик, ще й сестру узяв на поміч.
— Марто, – заходить сестра знадвору. – я пройшла двором, то дуже багато чого не стало. Отам стовпчики лежали в сараї скільки я себе пам’ятаю і казанів маминих великих нема, а крупорушка де і шатківниця для капусти? Можеш згадати куди поклала, я б дещо собі на згадку про батьків узяла.
Знаєте, є в мене і хата і все коло неї, але так прикро мені стало. У самих хороми стоять пусткою, ні їм, ні дітям не треба, а тут прилетіли за казани питати? Затялась я і сказала, що від своєї частки у хаті батьківській відмовлятись не стану. Та й узагалі сказала брату, що з’їжджати не буду, ліпше свій дім продам а у батьківському житиму.
Діти мене відмовляють від усього цього, кажуть, що жили ми без того дому і далі житимемо і що не варто псувати відносини із ріднею. а я вважаю, що за ці важкі роки, що провела із татом і мамою заслужила того, аби залишитись у їхньому домі. Ну хіба ж я не права?
А як би ви вчинили на моєму місці?
23,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
