Звичайно, що я втішилася, бо ж і перше слово і дитина оцінила, хто з нею найбільше бавиться та доглядає. А от в Руслани мало дим з вух не повалив! І таке вже придумала, що мені аж смішно.
Від невістки я в захваті не була, але куди вже було дітися, коли при надії? Хотіли вони весілля справляти, а я їй кажу:
– І білому платті наречені чисті, а в тебе буде вже випирати все. То для чого такий цирк робити? Не маєте де гроші викинути?
– Це моя дитяча мрія, – хлипала Руслана, але я її зовсім не співчувала.
– Про мрію треба було думати… скільки там місяців? О, чотири місяці тому.
Весілля так і не справляли, просто розписалися і ми потім всі родичі пішли в ресторан. Нас було чоловік від сили двадцять.
Хоч діти до цього жили в гуртожитку, але через рік вже закінчувалося навчання, тому постало питання, де ж їм жити. я запропонувала жити в мене, бо я й так одна живу, мені вони не будуть заважати, та й з дитиною я допоможу.
Я свої слова виконала всі, всі, які обіцяла. Діти жили в мене, я про них піклувалася, мій Володька ходив на роботу, а Руслана лиш в ванну бігала.
Перша дитина, то завжди так. Я старалася її нічим не турбувати, жила собі, як жила, тільки от готувала більше та прибирала більше. Руслана свою кімнату тримала в чистоті і про Володю теж не забувала, що попрати, що попрасувати. Та й їсти теж могла приготувати. Наче ми ужилися, скажу так.
І ось на світ з’явилася наша онученька Валюся. Як я тому втішилася – не передати! Таке малесеньке янголятко, що від нього й відходити не хочеться. І я не відходила, бо Руслані потрібно було прийти до себе, а потім я так само старалася прибігти з роботи та дитину на руки взяти, та поколихати, пісню заспівати, поагукати.
Я літала, я вам чесно скажу. Я все встигала, і на роботу, і вдома, і біля дитини.
А от Руслана навпаки, до дитини тільки за необхідності, щоб погодувати та переодягти, а далі то в телефон, то в телевізор. Погуляє трохи, сонну Валю поставить в колиску і вже вона знову в тому інтернеті.
Я ж за той час і пиріжки спечу, і приберу щось, і вже не дочекаюся аби з Валею поговорити, бо вона як ніхто бабусю розуміє – губки в усмішці розтягує і каже «агу» і я собі те трактую, як «ага»… Отак тішуся…
А дитина ж і росте, а Руслана й далі думає, що то можна в колиску запхати чи в манежик і хай собі дитину мультики виховують. Та з дитиною треба спілкуватися, все показувати, розказувати… А вона того не розуміє.
І ось Валя сказала перше слово! Вони всі за телефони та давай знімати, а Валюся каже «мама» і до мене руки простягає! Як я втішилася, донечка моя люба!
А от Руслана аж вся зачервонілася! Та давай на мене:
– Ви до дитини більше не підходьте, бо вона в такому віці, що не розрізняє, де мама, а де бабуся. Поки вона це не переросте, я не хочу аби ви були біля неї.
Як я до дитини не підійду. Якщо вона морить її в тому манежі та колисці, я вам кажу, я як бачу ті рученятка, що хапаються за перекладинки і хочуть вилізти, то я ту Руслану хочу добряче розуму навчити. Та то треба дитину взяти на руки, приголубити, поговорити.
Я не можу зрозуміти, чому мама отака відсторонена, а дитина ж хоче ласки і тому до мене тягнеться. Як мені пояснити невістці, що вона має змінити свою поведінку і тоді дитина признає в ній маму?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
