Ірина втомилася. Від усього. Від всіх. Від потоку інформації. Від проблем у сім’ї. Від нерозуміння оточуючих. Від безгрошів’я. Від нелюбові.
Вона йшла вулицею, опустивши голову, дивлячись собі під ноги, і подумки вела діалог з усім тим, від чого втомилася. Хоча, швидше то був монолог, тому що ніхто їй, у її думках, звичайно ж, не відповідав.
─ Як же мене всі дістали! Говориш, говориш, а вони не чують, не розуміють. Роблять, що хочуть. Потім розкаюються. А я попереджала, що так і буде! Не хочуть прислуховуватися до розумної людини, хай відгрібають. А цей? Зарплата жебрацька. А він туди ж – треба любити свою роботу! От походить у порваних черевиках цієї осені, посидить на воді з хлібом, може до нього дійте. Хоча навряд. Діти давно не дзвонять. Невдячні. Стільки сил у них вклала! Виростила, вивчила, весілля зробила! Ні тобі поваги, ні тобі турботи, ні любові. І навіщо мені це треба було? Говорила ж мені мати, що вистачить однієї дитини, а я не послухалася. Все життя не доїдала, зайву одіж не зносила. На морі була, ще коли у школі навчалася. А найнеприємніше, що вже й не з’їжджу. І навіщо таке життя? Ще й погода така мерзенна.
─ Іро! ─ сусідка по старій квартирі Людмила летіла їй навперейми, ─ а я думаю ─ ти чи не ти. Яка я рада тебе бачити!
─ Привіт, Людо, ─ всім своїм виглядом Ірина постаралася показати, що не дуже схильна до спілкування і жодної радості з приводу зустрічі не відчуває.
Але жінка нічого не помітила.
─ Уявляєш, сьогодні просто чарівний день! — заторохтіла вона, — вранці встала, обід приготувала, дай думаю прогуляюся. Так захотілося сходити в парк. Пам’ятаєш, де ми з візочками гуляли?
Приходжу, а там така краса! Сріблясті ялинки виросли вищі за мене! А пам’ятаєш, як ми їх садили на суботнику? Маленькі були. Зараз – око не відірвати! Гілочка у гілочку! Стоять, суворі такі. А довкола все золотом всипано. Ходила, листя підкидала, як у дитинстві!
Потім дивлюся ─ білка! Уявляєш? Гарненька така, очі, мов дві намистинки і ручна. Шкода пригостити не було чим. Коротше кажучи, я подруго, мов у казці побувала!
Ти кудись поспішаєш? Якщо ні то ходи посидимо у кафе – побалакаємо.
─ З роботи йду, втомилася, ─ буркнула Ірина у відповідь, ─ не до кафе мені.
─ Та годі тобі, Іринко, так давно не бачилися. Давай посидимо, поспілкуємось. Там і відпочинеш. Цікаво, як твої діти, як чоловік?
─ Ні, в кафе не піду. Дорого. Давай на лавці посидимо, — неохоче погодилася Ірина, зрозумівши, що від Людмили так легко не відбудеться.
─ Замерзнемо, ─ колишня сусідка зіщулилася, ─ краще погуляємо.
Десяток метрів пройшли мовчки. Розмова не клеїлася.
─ А ти все така ж сама, ─ Ірина заговорила поблажливо, з неприхованим підтекстом ─ бігаєш, веселишся, як мала дитина.
─ А чого засмучуватися? ─ щиро здивувалася Людмила, ─ ти тільки подивися, як добре ми живемо!
─ Добре? ─ насупилася Ірина.
─ Ну, звісно! Робота є, в магазинах повні полиці, діти виросли, люди довкола чудові! Стільки можливостей!
─ Яких ще можливостей? Ти про що?
─ Дивись: раніше інтернету не було. Зараз – просто краса! Я стільки фільмів передивилася! Стільки книг прочитала! У таких місцях побувала! Хіба ж я могла припустити, що так буде?
─ Яка нісенітниця. Мені сидіти в інтернеті ніколи. Досить того, що ящик дістає.
─ Ні, Ірочко. Я люблю полазити в мережі. Звісно, коли час є. А ще я знайшла там роботу. Віддалено. Піду на пенсію, а підробіток залишиться, дохід знову ж таки.
─ Ой, Людмило, не сміши. Який дохід? Дивись, твоїй сумці певно вже сто років! Доходи в неї.
─ Ця сумка ─ моя улюблена. Розумієш? Поки таку ж не знайду, міняти не буду.
─ А дітям який ти приклад подаєш, сидячи за комп’ютером?
─ Та припини ж ти, Іро. Нормальний приклад. Діти вже працюють. У нас завжди є про що поговорити. Взагалі-то, це вони підштовхнули мене до того, щоб я освоїла комп’ютер.
─ У тебе на все є відповідь, ─ Ірина вже не приховувала роздратування, ─ ще скажи, що ти щаслива в шлюбі. Пам’ятаю твого Віктора — він далеко не подарунок.
─ Так, я щаслива! І Вітя в мене золото, а не чоловік. Завжди поряд, допомагає, підтримує. А недоліки? То в кого їх нема? Я сама далеко не свята.
─ Бачу, подруго, що в тебе зіпсувався настрій, ─ задоволено посміхнулася Ірина.
─ І не сподівайся, Іринко. У мене все чудово: цікава робота, коханий чоловік, прекрасні діти. І життя мене щодня радує, подарунки дарує. Одна ручна білка чого варта! І люди мені трапляються лише хороші. А коли зустрічаються такі, як ти, ─ то це для того, щоб я не забувала, яка я щаслива!
Людмила розвернулась і пішла в інший бік, залишивши Ірину в повній розгубленості.
Svitlana Sushko.
Фото ілюстративне.
