fbpx
Історії з життя
Діти давно не дзвонять. Невдячні. Стільки сил у них вклала! Виростила, вивчила, весілля зробила! Ні тобі поваги, ні тобі турботи, ні любові. І навіщо мені це треба було

Ірина втомилася. Від усього. Від всіх. Від потоку інформації. Від проблем у сім’ї. Від нерозуміння оточуючих. Від безгрошів’я. Від нелюбові.

Вона йшла вулицею, опустивши голову, дивлячись собі під ноги, і подумки вела діалог з усім тим, від чого втомилася. Хоча, швидше то був монолог, тому що ніхто їй, у її думках, звичайно ж, не відповідав.

─ Як же мене всі дістали! Говориш, говориш, а вони не чують, не розуміють. Роблять, що хочуть. Потім розкаюються. А я попереджала, що так і буде! Не хочуть прислуховуватися до розумної людини, хай відгрібають. А цей? Зарплата жебрацька. А він туди ж – треба любити свою роботу! От походить у порваних черевиках цієї осені, посидить на воді з хлібом, може до нього дійте. Хоча навряд. Діти давно не дзвонять. Невдячні. Стільки сил у них вклала! Виростила, вивчила, весілля зробила! Ні тобі поваги, ні тобі турботи, ні любові. І навіщо мені це треба було? Говорила ж мені мати, що вистачить однієї дитини, а я не послухалася. Все життя не доїдала, зайву одіж не зносила. На морі була, ще коли у школі навчалася. А найнеприємніше, що вже й не з’їжджу. І навіщо таке життя? Ще й погода така мерзенна.

─ Іро! ─ сусідка по старій квартирі Людмила летіла їй навперейми, ─ а я думаю ─ ти чи не ти. Яка я рада тебе бачити!

─ Привіт, Людо, ─ всім своїм виглядом Ірина постаралася показати, що не дуже схильна до спілкування і жодної радості з приводу зустрічі не відчуває.

Але жінка нічого не помітила.

─ Уявляєш, сьогодні просто чарівний день! — заторохтіла вона, — вранці встала, обід приготувала, дай думаю прогуляюся. Так захотілося сходити в парк. Пам’ятаєш, де ми з візочками гуляли?

Приходжу, а там така краса! Сріблясті ялинки виросли вищі за мене! А пам’ятаєш, як ми їх садили на суботнику? Маленькі були. Зараз – око не відірвати! Гілочка у гілочку! Стоять, суворі такі. А довкола все золотом всипано. Ходила, листя підкидала, як у дитинстві!

Потім дивлюся ─ білка! Уявляєш? Гарненька така, очі, мов дві намистинки і ручна. Шкода пригостити не було чим. Коротше кажучи, я подруго, мов у казці побувала!

Ти кудись поспішаєш? Якщо ні то ходи посидимо у кафе – побалакаємо.

─ З роботи йду, втомилася, ─ буркнула Ірина у відповідь, ─ не до кафе мені.

─ Та годі тобі, Іринко, так давно не бачилися. Давай посидимо, поспілкуємось. Там і відпочинеш. Цікаво, як твої діти, як чоловік?

─ Ні, в кафе не піду. Дорого. Давай на лавці посидимо, — неохоче погодилася Ірина, зрозумівши, що від Людмили так легко не відбудеться.

─ Замерзнемо, ─ колишня сусідка зіщулилася, ─ краще погуляємо.

Десяток метрів пройшли мовчки. Розмова не клеїлася.

─ А ти все така ж сама, ─ Ірина заговорила поблажливо, з неприхованим підтекстом ─ бігаєш, веселишся, як мала дитина.

─ А чого засмучуватися? ─ щиро здивувалася Людмила, ─ ти тільки подивися, як добре ми живемо!

─ Добре? ─ насупилася Ірина.

─ Ну, звісно! Робота є, в магазинах повні полиці, діти виросли, люди довкола чудові! Стільки можливостей!

─ Яких ще можливостей? Ти про що?

─ Дивись: раніше інтернету не було. Зараз – просто краса! Я стільки фільмів передивилася! Стільки книг прочитала! У таких місцях побувала! Хіба ж я могла припустити, що так буде?

─ Яка нісенітниця. Мені сидіти в інтернеті ніколи. Досить того, що ящик дістає.

─ Ні, Ірочко. Я люблю полазити в мережі. Звісно, коли час є. А ще я знайшла там роботу. Віддалено. Піду на пенсію, а підробіток залишиться, дохід знову ж таки.

─ Ой, Людмило, не сміши. Який дохід? Дивись, твоїй сумці певно вже сто років! Доходи в неї.

─ Ця сумка ─ моя улюблена. Розумієш? Поки таку ж не знайду, міняти не буду.

─ А дітям який ти приклад подаєш, сидячи за комп’ютером?

─ Та припини ж ти, Іро. Нормальний приклад. Діти вже працюють. У нас завжди є про що поговорити. Взагалі-то, це вони підштовхнули мене до того, щоб я освоїла комп’ютер.

─ У тебе на все є відповідь, ─ Ірина вже не приховувала роздратування, ─ ще скажи, що ти щаслива в шлюбі. Пам’ятаю твого Віктора — він далеко не подарунок.

─ Так, я щаслива! І Вітя в мене золото, а не чоловік. Завжди поряд, допомагає, підтримує. А недоліки? То в кого їх нема? Я сама далеко не свята.

─ Бачу, подруго, що в тебе зіпсувався настрій, ─ задоволено посміхнулася Ірина.

─ І не сподівайся, Іринко. У мене все чудово: цікава робота, коханий чоловік, прекрасні діти. І життя мене щодня радує, подарунки дарує. Одна ручна білка чого варта! І люди мені трапляються лише хороші. А коли зустрічаються такі, як ти, ─ то це для того, щоб я не забувала, яка я щаслива!

Людмила розвернулась і пішла в інший бік, залишивши Ірину в повній розгубленості.

Svitlana Sushko.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page