Це історія моєї сестри, яка розгорталася у мене перед очима, хоча я сама була здивована тим, чому це їй дісталося стільки всього від чоловіка, а рідним дітям він не залишив нічого. Марті дісталася і їхня двокімнатна квартира, машина, і гараж, дача. Звичайно, що його діти прийшли до неї з претензіями. Вона мені потім розказала, що то була за розмова.
Марта вийшла заміж за Любомира, коли їй було тридцять два роки, вона розлучена і без дітей, а він удівець, дитині лише кілька місяців. Відверто їй сказав, що шукає матір для дітей, а не дружину.
Вони разом працювали, от він до неї й підійшов, бо колеги сказали, що Марта самотня.
– Знаєш, Людо, – казала мені тоді сестра, – Я тоді хотіла відмовитися і ще й так обурилася, думаю, я тобі що не жінка, і не приваблива, що ти на мене дивишся, наче я скло прозоре. А потім знаєш що?
– Що?, – в мене очі загорілися в передчутті, що на неї впало кохання з першого погляду.
– Дивлюся, а у нього сорочка заляпана кашкою, він прикривав ту пляму галстуком, але її було видно. І мені так захотілося взяти немовля на руки, ти собі й не уявляєш. Тому я сказала «так».
Ось так моя сестра погодилася стати матір’ю його дітям. Софії було три місяці, а Колі п’ять років.
Спочатку між ними були суто дружні відносини, адже Любчик свою Іру любив і забути не міг. По квартирі всюди стояли її фото, аж поки Марта не сказала:
– Любомире, діти мають знати одну маму – мене, я не хочу їм пояснювати, що то за тьотя на фото. Коли виростуть, тоді їм розповіси про маму, але вона не має бути на кожному кроці.
І він погодився.
Жили вони добре, дружно, діти Марту любили. Коли виросли, то батько їм розказав про їхню справжню маму, але вони сприйняли це спокійно, все одно казали Марті «мамо».
Любчик дуже вмів заробити, купили вони й дачу, машину, він їздив на вахту, аби дітей всім забезпечувати. То вже на пенсії він на тій дачі днював і ночував, бо дуже любив коло землі робити.
Я вам кажу, що Марта не знала, як розсаду висівати, чи коли висаджувати. Все він. А який у нього був квітник перед вікнами, я вам кажу, що жінка б позаздрила. Все його цікавило, мав ще плани на парник, але, коли вже Марта вийде на пенсію.
А далі його не стало. Марта була невтішна, бо любила його, а як було не любити, стільки років разом.
Проте, не встигла вона й погорювати, як діти стали на порозі.
– Мамо, навіщо вам дача?, – питають її, – Тато вам дуже багато лишив, а нам ні копійки. У нас діти, нам треба грошей, а часи зараз он які.
Марта мені розповідала, що у неї аж в очах потемніло від такого повороту, адже вона була певна, що вони дітям вже нічого не винні.
– Софіє, Миколо, я хіба вас за життя обділяла чи батько? Хіба не тобі Софіє він дав освіту, справив весілля і дав тобі гроші на квартиру? Чи тобі, Миколо, не зробив те саме? А ви думаєте, батько звідки мав такі гроші?
– Мав, бо працював.
– Так, і ще й я працювала, і мала добру зарплату, і для вас відкладала, щоб все у вас було порівну аби ви між собою не мали розмов, що комусь дали більше, а комусь менше. А тепер що сталося?
– Діти у нас, мамо, скоро будуть поступати, треба грошей. А ви й так дачею не користувалися, не їздили, то нащо вона вам.
– Ага, мені й машини не треба буде, то теж вам віддати?
– А чом би й ні?, – озвався Коля, – мені машина знадобиться.
– А мені гараж тоді, – сказала Софія.
Марта тоді дуже розпереживалася, так, що викликали діти швидку. Там їй і сказали, що аналізи у неї не дуже. Ось з цим усім вона до мене й прийшла.
– Марто, будемо тебе лікувати, а як інакше.
– А як не поможе.
– Поможе, без «а як».
Сестра дуже переживала, казала, що й не пожила так як хотіла, всю себе віддала чужим дітям, а ті отак тепер чинять.
– Ну, то поживи так, як хотіла, – кажу я їй, – поки маєш час.
І вона вирішила так зробити. Продала дачу і поїхала в Європу на лікування. Сказала, що буде купатися в усіх морях на планеті, то була її колись така мрія.
І вона її здійснила.
За дачею пішла машина і гараж, грошей вже не стало і вернулася Марта додому. Діти її не провідували. Вона зателефонувала їм на день народження і ті сухо подякували.
– Що таке? Кажіть прямо, – спитала вона їх.
– Як що таке? Ви наші гроші по світу пускаєте. Нам нічого не залишиться, ви й так не одужаєте. А гроші фітькаєте. Хіба то поведінка матері? Замість того аби про нас подумати як би нам легше жилося, ви думаєте про себе. Але то не дивно, бо ви ж нам не рідна мама, наша рідна мама так би ніколи не вчинила.
Сестра мені переказувала, що вона думала, що її вуха підводять, бо таке почути від її дітей?
– А ви хоч знаєте скільки я витратилася на лікування, що таке кажете?, – спитала вона їх, – Справжні діти б матір лікували, провідували, питали, як здоров’я, а ви як напишете раз в тиждень, то й добре.
– Дзвонити дорого, ви ж за кордоном.
– Тепер я в Україні, то ви не у мене на порозі.
– Та ви ж не кажете скільки вам треба, того й нічого вам не даємо.
І отак вони виправдовувалися, наче й перепросилися, але вже було між ними не так. Я думала, що Марта буде шкодувати, що так життя віддала дітям, а мамою й не стала.
– Ні, Людо, все нормально. Ти думаєш, я не бачила там жінок, які все віддавали дітям до останнього і так само не мали коштів на лікування. Всяке буває, мій варіант ще не найгірший.
Я з нею повністю погодилася. Зараз у неї все добре. Вона продовжує підробітки, бо каже, що ще не всі мрії здійснила.
– Шкода, що Любчика нема біля мене, він би мене підтримав, – каже вона.
Ось така історія моєї сестри, яка наважилася поставити себе на перше місце, хто його знає, що би було, якби вона все віддала дітям?
Автор Ксеня Ропота
