Діти росли. Мій чудовий чоловік все частіше став випивати. По кілька днів не приходив додому. Я одна тягнула двох дітей. Мені говорили, що чоловік гуляє. Я не вірила. Не може бути. Вдома частішали суперечки. Чоловік зловтішався: «Ти матері боїшся більше ніж мене». Йому треба було, що б його боялася більше. Почалися докори, що він мене годує, не дивлячись на те, що я більше його заробляла.
Мені нікуди було йти. У селищі будинок орендувати було неможливо. Ту маленьку квартиру, в якій ми жили, розміняти також неможливо. Якось, не витерпівши, я поїхала з дітьми у Львів. Спробувала почати жити заново. Зупинилася у знайомих, але знайти роботу було дуже складно. Житло також. Ріелтори, яким я заплатила за підбір помешкання, обдурили. Ті гроші, з якими я приїхала, закінчувалися. Ні житла. Ні роботи. Довелося повернутися.
Чоловік, після цього як з котушок злетів. Вирішив, що тепер я точно нікуди не подінуся.
При мені, почав дзвонити, іншим жінкам, не криючись. Гроші перестав давати. Я годувала його на свої. Гуляв з дружками і одного разу так і не повернувся. Залишився жити у іншої.
Я зітхнула з полегшенням. Діти виросли. У них свої сім’ї. Можу жити для себе. Поїхала знову у Львів. Знайшла роботу. Орендувала кімнату. Жила і раділа життю. Ходила в театр, на екскурсії, просто, гуляла по місту. Насолоджуючись життям. Мою радість затьмарювала мама. Своїм вічним невдоволенням. Вона постаріла. Вимагала до себе постійної уваги. Я часто приїжджала до неї, готувала, мила, прала, прибирала. Під час моєї відсутності до неї заїжджали онуки. Приносили продукти. Не була забута. Але, постійні придирки її, мене діймали постійно. Я намагалася найняти людину, що б приходила до неї, доглядала. Але, знаючи її характер, ніхто не погоджувався. Довелося мені пожертвувати свободою, роботою, улюбленим містом і приїхати знову у своє селище. Взяти маму до себе.
Але, їй цього мало. Кожен день капризи. Нормальну їжу вона не їсть. Тільки, смачненьке. Торти, тістечка, пиріжки, булочки, млинці, пельмені, грудинку. Суцільне невдоволення. Ультиматум: «Будеш погано доглядати, піду в будинок для людей похилого віку». Знайомі радили, що б, я не боялася її, а налякала, що відправлю, раз вона так бажає. Я так і зробила. Стало ще гірше. Вийде на вулицю і наговорює на мене: «Дочка хоче здати в будинок для людей похилого віку». Чи говорить, що покличе мого колишнього чоловіка, він мене швидко прожене з квартири, квартира то його. Я тут не господиня.
Так і живу. Видно, я не заслужила щастя. Я вже не молода. Моє життя рухається до заходу. Сумно.
Марія.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
