Минулої п’ятниці я вирішила покласти край своїй фінансовій скруті й нарешті звернулася по допомогу до сина Максима. Я запросила його разом із дружиною, Яною, на обід. Атмосфера була приємною, ми обговорили онуків та плани на літо. Коли ми пили каву, я, набравшись сміливості, перейшла до суті.
— Діти, я маю до вас важливе прохання, — мій голос тремтів, і я намагалася тримати себе в руках. — Як ви знаєте, після того, як Іван відійшов, моя пенсія не покриває всіх потреб. Ціни зростають, а комунальні рахунки, особливо взимку, стають для мене просто значною сумою. Я економлю на всьому, але мені вже важко.
Я подивилася на Максима, очікуючи підтримки чи хоча б співчуття.
— Синочку, я не прошу багато. Чи міг би ти взяти на себе оплату, скажімо, рахунків за опалення чи електроенергію? Це була б для мене велика допомога.
Максим, який зазвичай був відкритим, раптом став метушливим. Він почав перебирати папірці на столі, уникаючи мого погляду.
— Мамо, ти ж знаєш, я в наших фінансах особливо не розбираюся, — промимрив він, — це все Яна веде. Вона наш «міністр фінансів», як я люблю жартувати! З нею і домовляйся.
Я перевела погляд на Яну. Вона сиділа поруч, акуратно підібравши ноги, і пила каву. Вона на мить подивилася на мене, а потім, немов за командою, швидко змінила тему розмови, зробивши вигляд, що не зрозуміла суті мого прохання.
— Олено Петрівно, я вам давно казала, що вам потрібно змінити постачальника інтернету! — жваво заговорила вона, її тон був занадто веселим. — У нас на роботі дівчата знайшли такий вигідний тариф, ви уявляєте, третину від того, що ви платите! Ви ще не відключили свій старий контракт?
Я дивилася то на сина, то на невістку. Яна ігнорувала моє прохання про важливу статтю витрат, переключившись на дрібницю. Максим мовчав, киваючи дружині.
Я відчула, як у мене щось всередині завмерло. Це було настільки очевидно і боляче. Другий раз починати цю розмову з ними вже не було сенсу. Я відчувала себе чужою, ніби я прийшла до абсолютно незнайомих людей із незручним питанням.
— Добре, діти, — тихо сказала я, підводячись. — Забудьте. Це просто так, думки вголос. Якось сама справлюся.
Яна, ніби нічого не сталося, посміхнулася мені чарівною, офісною посмішкою.
— От і правильно, Олено Петрівно! Ви ж у нас така розумниця, самі собі раду дасте! А за інтернет я вам завтра зателефоную, все поясню!
Їхній швидкий відхід після цього діалогу був майже втечею. Я залишилася одна на кухні, дивлячись на порожнє горнятко, і відчувала, як у моїй душі поселяється тяжке, гірке відчуття.
Мене звати Олена Петрівна. Два роки тому моє життя розділилося на «до» і «після», коли мій чоловік Іван пішов з життя. Ми прожили разом понад сорок років, і я завжди знала, що він був моєю опорою. Чоловіки, на жаль, часто підтверджують сумну статистику, залишаючи нас раніше, ніж хотілося б.
Поки ми жили разом, ми якось справлялися. Наші дві пенсії, хоч і не давали розкоші, дозволяли зводити кінці з кінцями. Ми могли оплачувати комунальні рахунки, купувати необхідні медикаменти та мати достатньо коштів на харчування. Ми жили скромно, але впевнено.
— Оленко, не хвилюйся, — казав мені Іван, коли ми переглядали квитанції, — ми якось протягнемо. А коли вже зовсім притисне, діти ж нам допоможуть. Вони ж наші, рідні.
Я тоді погоджувалася, у мене навіть думки не виникало, що може бути інакше. Адже ми їм дали все, що могли, не шкодуючи ні останніх заощаджень, ні власного часу.
Саме про це я й подумала, коли Максим і Яна так холодно відреагували на моє прохання. Я добре пам’ятаю, як ми з Іваном вирішили допомогти нашому синові. Він тоді тільки-но одружився з Яною, і їм потрібен був старт.
— Тату, мамо, ну ми не можемо накопичити на власне житло, — говорив Максим, — з такими цінами це просто нереально!
Ми з Іваном тоді подивилися один на одного. Ми мали значні заощадження, які відкладали на нашу власну старість, щоб мати можливість жити безбідно і, можливо, навіть подорожувати. Це була дуже велика сума, але ми вирішили, що щастя сина важливіше.
— Добре, синку, — сказав тоді Іван, — ми допоможемо.
Ми зняли чималу суму з нашого депозиту і купили Максимові двокімнатну квартиру.
— Це наш подарунок вам, діти, — сказала я тоді. — Щоб ви не обтяжували себе кредитами.
Яна тоді обіймала мене, говорила найсолодші слова про вдячність.
— Олено Петрівно, ви наші рятівники! Ми ніколи цього не забудемо!
Але, схоже, час минає, і пам’ять зраджує.
Через кілька днів, коли я трохи відійшла від неприємної розмови з Максимом, я вирішила зателефонувати дочці Ларисі. Лариса завжди була мені ближчою, і я сподівалася, що вона зрозуміє мої труднощі краще.
— Привіт, доню! — мій голос звучав набагато веселіше, ніж я почувалася.
— Привіт, мамо! Ой, мені зараз не дуже зручно, ми з Романом якраз на шляху до вокзалу, але кажи швидко!
— Ларисо, я хотіла поговорити про комунальні рахунки. Мені вже дійсно важко.
Вона не дала мені закінчити. Її голос наповнився прискореною тривогою.
— Ой, мамо, ти не повіриш, але ми самі зараз у такій скруті! У нас тут такі надзвичайно великі витрати на оформлення документів, а ще ми якраз оплатили дуже великий рахунок за електрику, щойно перед від’їздом, щоб не мати потім проблем. Ми зараз у фінансовому обмеженні. Ніяк не можемо тобі допомогти, чесне слово!
— А куди ви їдете? — запитала я, відчуваючи, як у мене в горлі з’являється відчуття напруги.
— Ми ж казали, мамо! Ми ж їдемо до узбережжя! Нарешті! Це було так незаплановано, але Роман зробив мені сюрприз! Вибач, мені треба бігти. Ми тобі надішлемо фото! Не хвилюйся!
Зв’язок урвався. Я повільно поклала слухавку.
Лариса також отримала від нас значну підтримку. Ми з Іваном, коли в нас з’явилася донька, хотіли, щоб вона була забезпечена. Ми зняли решту наших заощаджень, які залишалися після купівлі квартири для Максима, і придбали Ларисі невелику, але затишну однокімнатну квартиру в престижному районі, а також, щоб вона могла вільно пересуватися містом, подарували їй невеличкий, але надійний автомобіль. Ми тоді повністю виснажили наші фінансові ресурси, але були щасливі.
— Це наші рідні діти, — казали ми з Іваном, обіймаючи один одного, — вони ж не залишать нас напризволяще. Чим могли, ми допомогли, а на життя нам вистачає.
Тоді нам дійсно вистачало. Але життя внесло свої корективи.
Дивлячись на життя моїх дітей, я розумію, що вони фінансово дуже впевнені у своєму майбутньому. І я вірю, що в цьому є чимала заслуга Івана та моя. Їм не довелося відкладати на житло, платити значні щомісячні внески до банку. Вони отримали все готове.
Коли ми збираємося разом, наприклад, на якісь сімейні свята, вони жваво обговорюють свої поїздки.
— Ми були на тому екзотичному курорті! — захоплено розповідала Лариса, показуючи фотографії на великому екрані. — Там просто неймовірне узбережжя! Ми витратили велику суму на розваги, але це було того варте!
— А ми в тому році спланували подорож до гір, — додавав Максим, — ми з Яною вирішили, що якісний відпочинок — це важлива інвестиція в наше здоров’я.
Вони не просто обговорювали це — вони втілювали свої плани в реальність.
А онуки? Вони отримують від батьків на кишенькові витрати такі значні кошти, що мені стає ніяково. Я не втручаюся, нехай розпоряджаються, як вважають за потрібне.
Але мені боляче від того, що коли мені потрібна мінімальна допомога, виявляється, що я «не в плані» їхнього бюджету. Я, яка забезпечила їм їхній фінансовий спокій.
Кожен вечір біля під’їзду збирається наш дворовий «актив» — такі самі пенсіонерки, як і я. Ми обговорюємо життя, і я завжди слухаю їхні історії.
— Мої діти мені щомісяця надсилають солідну суму! — ділиться сусідка Катерина Іванівна. — Я навіть свій особовий рахунок не знаю, вони все самі оплачують. А ліки мені син замовляє, і кур’єр привозить прямо до дверей!
Я сиджу й слухаю ці розповіді, і мені нічого сказати. Я з усіх сил стримую відчуття тривоги та смутку. Я не можу похвалитися такою допомогою. Я намагаюся посміхатися і лише кивати, але моя реакція не залишається непоміченою.
Якось Катерина Іванівна обережно торкнулася ліктя іншої сусідки, яка занадто детально описувала, який дорогий подарунок їй купила донька.
— Та тихіше ти, — прошепотіла вона, киваючи на мене.
Мені стало соромно, ніби я сама винна в тому, що мої діти про мене «забули». Я зрозуміла, що моя самотність — це не лише відсутність чоловіка, а й відсутність справжньої, відчутної уваги з боку найрідніших.
Одного вечора, повернувшись до своєї порожньої квартири, я довго думала над тим, що мені робити далі. Ця квартира, наш сімейний дім, була нашим спільним надбанням з Іваном.
Раніше я хотіла скласти заповіт на онуків, щоб, коли мене не стане, вони продали житло і розділили отриману суму порівну. Але тепер я не знаю.
Мене відвідала думка, яку я почула в розмові з однією знайомою.Вона придбала квартири дітям, ті подякували і забули про матір. Тоді вона зібрала усіх і сказала, що або ті звільняють квартири і вона здає їх в оренду, бо жити їй немає за що, або вони щомісячно виплачують їй оренду, по дві тисячі кожен.
– Ну, жити мені стало легше, з простягнутою рукою не ходжу, але діти зі мною насилу спілкуються, образились дуже.
От і думаю я. А може мені так само зробити. Але ж шкода і соромно і якщо вони про мене геть забудуть. От як мені бути?
Головна картинка ілюстративна.
