Діти знали прекрасно, що я додому повертатись планую. Звісно, сказати мені вони нічого не могли, але невдоволення і натягнутість у голосах я відчувала. Однак, то були квіточки, справжнє “свято” почалось, як тільки я додому повернулась із грішми.
Свого часу я з дому в Італію поїхала так, аби ніхто про те не знав і не здогадався. Справа в тому, що я мала не надто шлюб щасливий і вже так мене все допекло, що один вихід бачила – втекти на заробітки.
Діти на той час уже навчались тож сам Бог велів нарешті змінити своє життя. Павло мій дізнався про те, що я поїхала уже коли я кордон перетнула.
— Ну й котись. – сказав і вимкнув зв’язок. Власне, іншого я й не чекала.
Вже за місяць мені сусідка зателефонувала і сказала що мій чоловік жінку іншу привів. Речі мої вони демонстративно виставили за ворота. Що люди розібрали, а що сміттєва машина.
— Нікуди тобі повертатись, подруго.
Та я й знала те, ще коли їхала в Італію. Я й прагла саме того, аби ота сторінка мого життя чорна, пов’язана із Павлом, нарешті таки закрилась і згадки не залишила.
Заробляла я собі на дім спершу. Коли постало питання де його купувати, моя донька молодша, яка жила вже з чоловіком у місті, запропонувала придбати будинок у передмісті їхнього містечка.
— Доки ти будеш на заробітках, ми й ремонт зробимо і все підготуємо. А приїдеш, так житимемо разом.
Її слова здались розумними, тож я погодилась одразу. Придбали ми дім великий і зять заходився ремонт робити і перебудову. Зняли все, до стін і підлогу знесли. Почали під себе добротний ремонт.
Старший син мій оженився і я молодим виділила п’ять тисяч євро. Це все, що я змогла і то ті гроші були позичені, бо ж ми саме ремонт робили. Син собі квартиру однокімнатну узяв в кредит, я виплачувати допомагала.
Я на заробітках була десять років і вже коли здоров’я почало підводити, я вирішила, що треба таки повертатись. Звісно, діти не надто раді були, бо син про авто мені вже давно натякав, а зять справу свою відкрити хотів.
Однак, хоч і хотіла допомогти, та все ж розуміла, що сили під кінець. Дочекалась розрахунку, узяла гроші і поїхала додому. Якби знала, як буде, краще б в Італії сиділа.
Бачте, діти ж на мої гроші зароблені плани мали кожен свої. Донька із зятем хотіли відкрити магазин свій у нашому дворі. Вже й приміщення збудували, а на товар грошей не мали.
Ну а син узяв таки авто в кредит, та ще й дороге. Йому хотілось моїми грошима швидко розрахуватись. Ніби й авто йому для роботи потрібне, він збирає гроші на більшу квартиру.
Зійшлись ми всі у нашому будинку прекрасному. Сіли до столу, то таке напруження відчувалось, що аж іскри літали. Спершу всі посміхались посилено, а потім як почалось.
— Ти до мами не підходь навіть, – каже син до доньки моєї, – Ти й так отримала більше набагато. Типу дім мама собі узяла, а живеш ти із сім’є он у яких умовах, а сама палець об палець. Мені мама лиш п’ять тисяч дала, все сам. Тож справедливо буде, якщо ті гроші мені підуть.
Донька слово, а він десять. Уже й зять вступився, та якось косо, бо виходило по його, що вони мене ніби як уже й доглядають і жити я буду у них на шиї, тож правильним буде, якщо ті гроші витратимо на товар для магазину, тоді й нужди не буде.
А я сиджу і лиш очима кліпаю. Щоб ви собі розуміли, я дітям по п’ятсот євро планувала дати. Ніяких грошей тим паче всіх, я віддавати нікому не хотіла і не хочу. Ще не стара, та й здоров’я треба поправити. А тут таке зчинилось.
Я встала і вийшла з-за столу. Думала, ті заспокояться, прийдуть вибачатись. Та ніхто не прийшов і вже за десять хвилин авто сина поїхало з подвір’я.
Тепер я взагалі нічого не розумію, бо донька ходить мовчки, типу ображена на мене, зять і в сторону мою не дивиться насуплений. а син не телефонує.
То як же ж мені бути? Віддати всі гроші дітям порівну? Але ж сину і справді менше я допомагала.
Ой, заплуталась я зовсім. Немає грошей то гірко, а вже як є то ще гірше.
Як би ви на моєму місці вчинили?
Головна картинка ілюстративна.
