Ми з сином прожили все життя в дерев’яному, непридатному для життя, будинку. Я піднімала його сама, без чоловіка. Сама я інвалід 3 групи, ще з 16 років. Зараз вже не працюю за станом здоров’я.
Син виріс хорошою людиною, працює і вчитися, в свої 24 роки вже начальник відділу у великому магазині.
Ми давно мріяли переїхати в нормальну квартиру, але знесення так і не дочекалися. Син узяв іпотеку на вторинному і забрав мене до себе, а мою дерев’яну халупку виставили на продаж.
Але дівчині сина не подобатися, що я живу з ними. Весь час знаходить якісь причини посперечатися і піти. За півтора місяці вона вже 5 разів йшла від сина, через кілька діб назад приходить. Кілька днів нормально поводиться, а потім знову починається.
Я все по дому роблю сама, повністю все, вона і не виказувала ніколи бажання допомогти чи сама щось зробити, так що в цьому я нікому не заважаю. І з нею я не сварюсь, ми рідко розмовляємо (вона не любить спілкуватися). Брехати не буду вона мені дуже не подобатися, але я не висловлюю свою думку мовчу, хоча важко з нею навіть вітатися після її викрутасів.
Зараз вона пішла і її не було тиждень взагалі, останні два дні вона приходить вечорами переночує і вранці син йде на роботу і вона теж з ним йде. Загалом виживає вона мене, сину каже, що не хоче жити зі мною. У старій квартирі теж саме було, вони орендували квартиру пожили окремо, а потім знову до мене повернулися.
А мені то що тепер робити, куди бігти?
Ми ж мріяли жити всім разом, великою дружною сім’єю. Син каже, щоб я не переживала і залишалася тут. Але, тепер він теж починає думати, що з мамою жити соромно.
Що мені робити, я не знаю. Піти в свою рідну розвалюшку чи залишитися. Та й залишати сина з цією дівчиною якось страшно, дивна вона, не щира.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
