Нещодавно я дізналася про свій невтішний діагноз. Жодних гарантій спеціалісти не дають – 50/50. Кажуть, що я ще молода, тож шанси є, проте є “але”.
Приховувати від родини усе це неможливо, адже згодом усе стане видно. Звільнилася з роботи, добре, що маю чималі заощадження. Не хотілося витрачати час (я, звичайно ж, відразу налаштувалася на гірший варіант) на сидіння в офісі, та й адекватно працювати зі зрозумілих причин не виходить.
Якийсь час перебувала в апатії. Нічого не хотілося, лячно було будувати плани навіть наступного дня, що вже говорити про місяць, рік… За цей час рідні (батьки, брат, сестра), уже знаючи, що зі мною, подзвонили самі мені разів чотири. І то в дусі «а ти не знаєш, де лежить ця штука, а то ми не можемо її знайти», «а допоможи налаштувати роутер, нам складно».
На щастя, період апатії пройшов, але спасибі треба сказати не рідним, а моєму нареченому та друзям, підбадьорили, дали надію.
Намагаюся вести себе так, ніби в мене нормальне життя, так набагато простіше. І тут “увімкнулись” батьки.
— Чому ти пішла з роботи? На що ти збираєшся жити?
Намагаюся пояснити, що не останні копійки проїдаю, що є ще невелике пасивне джерело доходу. Ну про яку роботу може йтися, якщо за рік мене, можливо, вже й не буде?
Мама в одну з наших зустрічей аж сльозу пустила, я з нашої розмови зрозуміла, що вони переймаються, а чи не доведеться тягнути мене фінансово?
Мама обережно так почала, що їм складно, брат інститут закінчує, сестра тільки-но роботу знайшла, та й ситуація в країні не проста.
— Повернись на роботу, одумайся. Зрозумій, що ми не сонце, усіх не обігріємо. Якщо не ти сама, то хто тобі допоможе, доню!
Ось така підтримка від найрідніших!
08,12,2022
Головна картинка ілюстративна pexels.
