Маленькі ангели в білих льолях злітали з Ейфелевої вежі. Вони були кумедні і пустотливі. Сміялися, підморгували. Вона намалювала подібних картин десятки. Небо, Ейфелева вежа і ангели. На цій картині маленький ангелик тягне за чубок вежу до неба. А на цій – білі крила її обійняли. А тут хмарка перечепилася за вежу і здивоване ангелятко протирає сонні очі…
Ейфелева вежа здаля була схожою на вишукану пані у довгій сукні. Принаймні, так здавалося Павлині. На своїх картинах вона одягала їй капелюха, пов’язувала легкий шалик. Взимку одягала вежу у мереживні білі шати.
Зблизька металева мадемуазель втрачала магію. На Павлининих картинах для неї не вистачало місця.
А цей ангел чомусь вийшов сумний. Хотілося погладити його кучері-кілечка. Павлина усміхнулася до маленького ангелятка.
… Пoкійна матір її називала Павою. Дівчата – Пашкою. Хлопці – Павлом. Після того як не стало матері Павлину забрала до себе тітка Тамара – рідна материна сестра. Тітка жила в маленькому провінційному містечку. Крім Павлини, мала трьох своїх дітей. У містечку тітку Тамару вважали майже героїнею за такий вчинок. Вона ж і до своїх дітей, і до Павлини ставилася стримано-суворо.
Чоловік, дядько Василь, називав дружину генералом. І навіть не намагався у чомусь перечити. Павлина добре пам’ятає: тітка один лише раз погладила її по голові. Тоді Павлина мала сильну простуду.
Тітка не тратилася на іграшки для дітей. Треба було годувати, взувати, одягати сім’ю. Для малої Павлини іграшками було небо, хмари, дерева, квіти. Вона любила спостерігати за хмарами і бавитися з ними «в мальованки». Пальчиком дівчатко водило по небесній палітрі. Здавалося, що це вона змушує рухатися величезні кудлаті хмари. Інколи мала подумки сідала на м’яку білу хмарку і летіла туди, де зараз мама. Дядько Василь казав, що мама на небі з ангелами. І їй там добре. Павлина не розуміла, чому ангели маму забрали, а її залишили.
Тітка Тамара відвела Павлину до першого класу. Сказала коротко: «Мої діти двійок не приносять. І ти не повинна».
Сироту вчителі любили і шкодували. Вона ж виявилася здібною ученицею. Особливо припала Павлині до душі французька мова.
Чому її вивчали у провінційній школі? Хтозна. Учні не вельми охоче записувалися, як жартували, «у французи». Вважали, англійська легша. Для Павлини французька стала улюбленим предметом. Навіть учителька Ада Броніславівна (мадам була приїжджа) дивувалася, звідки в учениці такі здібності.
Мадам – так нарік містечковий люд Аду Броніславівну. Вона була гарна і не по-тутешньому модна. Жінки мадам недолюблювали. Чоловіки мрійливо на неї оглядалися. Старшокласниці хотіли бути схожими на француженку.
Інколи після уроків мадам залишала Павлину для додаткових занять. Вчителі дивувалися: француженка вперше звернула увагу на просту сирітську дитину.
А ще Павлина любила малювати. До її звичайного дешевого зошита залітали чудернацькі хмари, казкові птахи, квіти, яких вона ніколи не бачила.
Тітка Тамара працювала на місцевій швейній фабриці. Фабрика була невелика. Шили фартухи, спецівки. Тітка вирішила: після школи Павлина також піде працювати на фабрику. Двоє тітчиних доньок вчилися в училищах. Син пішов до армії. Павлинине навчання у тітчині плани не входило. Дядько Василь чи не вперше вирішив заперечити дружині: «Бійся Бога, Томко. Навіщо Павлині та фабрика?». Тамара нічого не відповіла. Дядько більше до цієї теми не повертався.
Якось на вулиці тітку зустріла директриса. Похвалила Павлину. І, звичайно, тітку за чуйне ставлення до сироти. Це був рідкісний випадок, коли тітка спробувала усміхнутися. Директриса сказала: Павлина має шанс вступити до інституту. По-перше, здібна. А, по-друге, сирота. Варто над цим поміркувати.
Невідомо, які струни зачепила директриса, але після цієї розмови тітка сказала: «Підеш до інституту».
Павлина обрала французьку філологію. Її старання і допомога мадам не минули даремно. Студенка-сирота була в числі кращих.
Павлина продовжувала малювати. Стіни кімнати у гуртожитку прикрашали її дивовижні птахи. Зирили насмішкуватими очима квіти. На небі дрімали хмарки. «А кохання ти змогла б намалювати?» – якось запитала, збираючись на побачення, її сусідка по кімнаті. Павлина здвигнула плечима. Залицяльників у Павлини не було. Гарна, розумна, але бідна. Ні модних одяганок, ні грошей на походеньки до кав’ярень і на дискотеки. Кохання жило у її мріях. Але воно було якесь невиразне, незрозуміле.
«Пашко, навіщо ти без пам’яті гризеш науку? – запитували одногрупниці. – Все одно підеш працювати в якусь периферійну школу. У кращому випадку, в пристойному райцентрі». «А хіба в провінції діти гірші?» – відповідала Павлина. «Не сучасна ти, Пашко. Шкода, талант пропаде. З твоєю французькою вже нині можна до Парижу».
Павлина пригадувала Аду Броніславівну. Гарна, модниця, а працювала в маленькому містечку. Місцеві пліткарки казали, що мадам втекла на край світу від нещасливого кохання. У провінції пари не знайшла. Та й не шукала. І подруг не завела. Вісім років жила своїм замкненим, таємничим життям. А нещодавно повернулася у своє велике місто.
«Павлино, хочеш якусь копійку заробити? Треба перекладача. Терміново. Французи приїхали. У бізнесових справах. Перекладач, який підпрацьовує на фірмі, захворів. Погоджуйся», – попросив староста групи.
Погодилася. Іноземці ледве повірили, що з Францією, крім знання мови, Павлина нічого спільного немає. Керівник фірми був уже не проти запропонувати дівчині роботу. І він у справах до Франції їздить. І до нього французи у справах приїжджають. І документи… А з таким перекладачем працювати за щастя. Ось так, випадково, звалилася на Павлину гарна вакансія, пристойна платня і можливість побачити Францію. Дядько Василь сказав на те: «Сироті Бог допомагає». А тітка додала: «Сестра була б рада».
З Франції Павлина зазвичай привозила десяток-другий малюнків. Шефові вони подобалися. Тому й жартував: «Іди, твори свої шедеври».
Павлина вирішила: одразу, як повернеться додому, знайде Аду Броніславівну. Одну з картин, а, може, більше, подарує мадам. І треба купити гарні парфуми. Вона має подякувати своїй вчительці.
«Ваш ангел сумний. Чому?».
«Я не знаю», – відповіла, не задумуючись. І знітилася. Незнайомець усміхався, розглядаючи картину.
«Ви художниця?».
«Ні. Я тут у справах. Я мешкаю в іншій країні».
Він на мить задумався.
«В іншій країні? Ваша французька чудова. Можна подивитися на ваші картини?».
«Перепрошую, я справді не художниця».
Погляд сумного ангела став загадково-здивованим. Але Павлина цього не помітила. І Даніель цього не помітив. Він дивився на картину, де двоє ангелят, тримаючись за руки, злітали з вежі у небо.
«Ваші шанувальники будуть любити ці картини».
«Я малюю для себе. Приватно. У вільний час».
«Ви одягнули вежу у капелюх? О, як цікаво!»
«Виберіть собі картину на пам’ять. Яку хочете».
«Але…»
«Будь ласка…»
Він вибрав картину з двома ангелятками.
Даніель провів Павлину до готелю. Завтра їй повертатися додому. Він попросив дозволу зателефонувати. Вона погодилася.
Невдовзі увечері Павлинина мобілка озвалася голосом Даніеля.
«Я телефоную вам з цього місця, де ми зустрілися. Певно, мені варто купити квиток і полетіти до вашої країни. Чому ви мовчите?».
«Ми майже не знайомі».
«О, я щодня розмовляю з вашими ангелами».
«І що вони вам сказали?».
«Просили, щоб я вас не загубив…»
автор: Ольга Чорна
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
