Для мене слова матері були несподіваним і дуже гірким викриттям. я не прийшла у неї просити фінансової допомоги, не просила нічого надзвичайного, ні. Одну єдину невеличку послугу. Знаючи наше становище вона могла б і виручити нас, але вона не тільки не зробила того, ще й винною мене виставила.
Я заміжня вже десять років як. Маю доньку п’ятирічну і малесенького сина 11 місяців. Нині у всіх непросте становище, але наше дуже складне. Слава Богу ми в тихому регіоні живемо, однак минулий рік був для нас надважким.
Справа в тому, що ще до лютого минулого року у свекра мого знайшли недугу. Усе що ми мали, вклали в його порятунок,але стало зрозуміло, що нажаль тут йому навряд чим допоможуть – відправили нас за кордон. А для того, аби там йому допомогли, потрібна була не маленька сума.
На сімейній нараді ми вирішили, що продамо нашу квартиру. Ми з чоловіком саме виплатили останній внесок по кредиту, що брали на неї. П’ять років витратили, аби заробити на власне житло, а продали за якийсь тиждень і ще й щасливі були. Хто б сказав.
Я була зі свекром у Німеччині три місяці, але нажаль, дива не сталось, повернулась в Україну я сама. І тут стало ще важче, адже мама чоловіка дуже важко усе перенесла. Ми її буквально із ложечки годували, ледь з того світу повернули, настільки вона свого Івана кохала і життя без нього їй було не милим. А тут ще й наша сім’я залишилась без даху над головою. Потрібно було щось вирішувати і швидко.
Я була в декреті, чоловік хоч і мав роботу, але по факту не працював, їх у відпустки відправили за власний рахунок. Три місяці ми з маою чоловіка пожили, трішки її відходили і стали думати, як бути, бо дійшло до того, що й хліба не мали за що купити, а нас четверо і всім їсти хочеться.
Саме тоді я звернулась уперше в житті за допомогою до мами рідної. Я не прийшла до неї з простягнутою рукою, ні. Моє прохання було трішки іншого плану – я просила її впустити нас у бабусину квартиру однокімнатну, яку мама здавала в оренду. Не на довго: місяць, два, доки ми з чоловіком роботу не знайдемо. Потім я б на літо поїхала в Польщу на роботу, як завше, і ми б орендували житло окреме, адже нам квартира потрібна була просторіша, бо не тільки діти, ми ж свекруху до себе забрати мали.
Несподівано для мене мама моя заявила, що не збирається цього робити:
— Місяць, два? У мене люди там п’ятнадцять років живуть, а я їм на двері вкажу, бо ти квартиру за вітром пустила. А як я той час житиму? Ти про маму рідну подумала? Чи я на зарплату у вісім тисяч повинна животіти? Ні доню, так не буде. Потрібно було думати до того, як свій дім казна-на-що обміняти. І придумали ж таке?
Я вийшла, мов холодною водою облита. Мене вразили мамині слова і відмова. Як можна узагалі так говорити? ніхто з нас на землі не вічний, тут не знаєш що взавтра буде, а вона “казна-на-що”. Коли я їй сказала, що заради неї зробила б те саме, вона відповіла, що їй прикро, адже вона нічому мене не навчила. і додала, що заради мене ніколи б так не вчинила.
Довго думала над маминими словами. Навіть у нинішній ситуації, навіть у такому важкому стані, в якому наша родина нині, якби я знала рік тому, що буде от так, яб усе одно вчинила так, як ми вчинили тоді.
Невже я й справді чогось у цім світі не розумію? Хіба ви б зробили інакше?
Анастасія К.
02,03,2023
Головна картинка ілюстративна.