Для Валентини заробітки то був порятунок від бідності, яка накрила її сім’ю після того, як не стало Ігоря – її чоловіка. Жінка сама із двома дітьми залишилась. Одна – студентка, інша випускниця. Та й жити потрібно було на щось, адже усі кошти пішли на те, аби свого часу чоловіка урятувати.
Поїхала Валентина у Данію, адже там уже років із десять як сестра її заміжня була. Спочатку у неї зупинилась, а за деякий час коли роботу знайшла – винайняла квартиру із такими ж як сама дівчатами заробітчанами.
Працювала важко. Воно ж лиш лиш здається, що прибирання, то й не робота, але ввечері у квартиру не заходила – заповзала. Але раділа щиро тому, що в кінці місяця могла передати донечкам гроші на навчання і життя.
Ото і радості у житті Валентини, що дзвінки із дому. До того, як з’явились телефони з камерою. бігала до сестри, аби поговорити через комп’ютер. А пізніше, стало легше з цим.
Найперше, вирішила зібрати на квартиру старшій донці. Вона уже була заміжня і мала двох діточок, тож питання житла стояла руба.
Копійчину до копійчини в усьому собі відмовляючи і купка таки росла. Донці розповіла про свою задумку, та від щастя стелі сягаля. А Валентина і сама рада, бо ж зможе донці допомогти.
П’ять років вона на квартиру доні заробляла, але таки зібрала суму необхідну. Та стала помічати за собою дещо дивне. Прокинутись з самого ранку сил не мала, працювала насилу, кілька разів і свідомість втрачала. Мусила їхати додому, аби дізнатись що із нею.
Коли поставили Валентині діагноз, стало зрозуміло, що про заробітки думати більше не варто, тут, аби самій по світу ще походити. Зібрала увечері дівчат своїх, аби усе розповісти, але мова до недуги так і не дійшла:
— А що, мамо. – почала менша донька, – Тепер я вам не дитина, кажете?
Валентина поглянула отетеріло, бо у голові були свої думки важкі, а тут донька зі своїми словами.
— Ну, а як маю розіміти те, що сестрі купуєте квартиру, а в мій бік і не дивитесь. Чи то є справедливо от так вчинити? Чи я не хочу сім’ї і мені не потрібний власний куток. А може пообіцяєте мені свій дім у спадок? Так квартира у місті і дім у селі, то ж різні речі.
Почувши сестрині слова і старша увімкнула свого мікрофона. Видно було, що тат тема між сестрами давно чорною кішкою пробігла і що не раз вони через те сходились, бо слова летіли з їхніх уст дуже не добрі.
Сиділа Валентина і слухала, як її діти одна одній “добра” бажають.
— Гроші, що нині маю, я порівну між вами розділяю, – сказала зрештою, – беріть житло. Виплачуйте. Не хочу, аби ви от так спілкувались. Не стане мене, то сестра, єдина близька людина у світі.
— Що? – аж пропищала старша, – як я маю і з чого, що виплатити. У мене двоє дітей, а вона сама.
І знову сестри зійшлись не на жарт, а Валентина тихо вийшла з хати і пішла до давньої подруги.
— Ти що собі надумала? – вислухавши сповідь Валентини почала подруга. – Диви які? Нічим не вгодиш, то й не треба. Маєш таку недугу, бачиш, що жодна про тебе не подбає. Я б на твоєму місці усе в своє здоров’я вклала б, подруго. Дорослі обоє, хочуть, хай їдуть і зароблять, адресу знають.
Ішла Валентина додому і все думала про оті свої гроші і про слова подруги.
Як же вчинити, аби було вірно і аби ніхто не тримав на маму образи?
Та й чи можливо це?
Головна картинка ілюстративна.