Дмитро, як і годиться старшому братові, першим одружився. Взяв собі у дружини говірку й веселу Марійку. І хоча Ілля був середнім братом, молодшим від Дмитра на чотири роки, проте відважився сказати, що в дружини можна було б вибрати когось достойнішого. Дмитро тоді не знайшов, що відповісти братові. Придивлявся до своєї Марійки: а що брат у ній помітив не таке? Пише газета “Життя”.
Гіркий різдвяний пиріг. Після розмови з братом у Дмитра на душі неприємний осад. Ні, той нічого поганого не сказав, але й нічого доброго чоловік від нього не почув. Живе сам по собі, зайнятий тільки своєю роботою, кар’єрою. І більше ніщо в цьому житті його не цікавить.
Робота в Іллі, щоправда, престижна, й отримує він стільки, що Дмитрові ніколи не заробити. Має дві квартири, дачний будинок, у якому можуть мешкати дві-три сім’ї. Тільки у тих хоромах нікого нема, бо Ілля так і не одружився, хоча йому вже 38 років. Здається, до братів має горнутись, адже їх у нього ще двоє, проте не поспішає.
Дмитро не раз помічав, з яким нехтуванням Ілля слухає про його життя. Воно його не цікавило, хоча в Дмитра троє дітей. Он найстарший уже скоро школу закінчуватиме.
Дмитро, як і годиться старшому братові, першим одружився. Взяв собі у дружини говірку й веселу Марійку. І хоча Ілля був середнім братом, молодшим від Дмитра на чотири роки, проте відважився сказати, що в дружини можна було б вибрати когось достойнішого. Дмитро тоді не знайшов, що відповісти братові. Придивлявся до своєї Марійки: а що брат у ній помітив не таке? Не розумів цієї загадкової фрази.
А потім і не намагався зрозуміти. Ніколи було, потрібно думати про сімʼю, про дітей, які у них з’являлись одне за одним. Бачив, що брат до цього теж ставиться скептично: мовляв, спочатку треба забезпечити собі надійний матеріальний тил, а потім уже думати про дітей. Дмитро тоді проковтнув і це. Хоча іноді, коли ставало нестерпно важко, думав, що, може, й справді Ілля має рацію, бо вже троє діток, а власної оселі немає, все в чужих квартирах. А коли розжились нарешті на своє житло, брат теж не міг стриматись: такій сімʼї в трикімнатній квартирі тіснувато.
Ілля ж не поспішав думати про сім’ю, у нього на першому плані робота, кар’єра. У 25 років він мав уже такі статки, що Дмитро навіть мріяти не міг. Інколи знову закрадались думки: а може, він неправильно живе? Може, й справді поспішив із дітьми? Може, таки треба було зачекати й подумати спочатку про матеріальне? Та коли сімʼя збиралась разом, коли його з усіх боків обсідали діти, коли він відчував їхню любов, їхню потребу у ньому, ставав від того щасливим. І всі сумніви щодо того, правильно він щось робив чи ні, вмить зникали.
А Ілля жив для себе і радів усіма своїми досягненнями. Спочатку Дмитро сприймав усе спокійно, а потім постійне братове хизування почало не подобатись. Ілля відчув це і якось бовкнув, що Дмитро занадто заздрить йому. Ніби й нічого не було, проте стосунки між братами ставали дедалі холоднішими.
Ніби осторонь од них жив Іван, найменший брат. Вони спілкувались, приїжджали одне до одного в гості на свята. Проте Іван був аж на вісім років молодший від Іллі, а від Дмитра – на всі дванадцять. Вони ніби розійшлись у просторі й часі – у кожного свої справи, свої погляди на життя. Іванові вже 30 минуло, а досі нежонатий. За теперішніми мірками і не назвеш його занадто старим парубком, проте Дмитро хотів, щоб брат таки влаштував своє життя.
Меншого брата ніби сам Бог їм послав. Поки Дмитро переймався потребами власної сім’ї, а Ілля – своєю кар’єрою і достатком, Іван жив у селі з батьками, які останніх років десять тяжко нездужали. Він був їм не просто за сина й помічника, а й за няньку, за рятівника, за ту людину, без якої їм було б ой як некомфортно в цьому житті. Бо йти жити до Дмитра не випадає: п’ятеро душ у трикімнатній квартирі – й так затісно. Тепер Дмитро думає, чи взяв би батьків до себе. Мабуть, усе ж таки взяв би. Коли вони з братами були малими, сім’я із п’яти осіб поміщалась у ще меншій хаті на дві кімнати. Та й Марійка в нього чуйна, не відмовила б, якби потрібно було. Та завдяки Іванові не довелося нікому тіснитись. Він і за себе відпрацював, і за двох старших братів.
Дмитро, коли міг відірватись від сімейних клопотів, навідувався в село, старався чимось допомогти братові, та часу мав небагато – день чи півдня, а інколи декілька годин. Хоча особливо й не було чим допомагати – в Івана і дрова завжди запасені, і прибрано, і випрано, і їсти наварено.
– От комусь поталанить із чоловіком, – казала Дмитрова Марійка.
Може, й поталанить, але ж Іван іще й досі сам.
Батьки пішли з цього світу. Дмитро чекав, що нарешті менший брат візьметься за власне життя, та він ніби й не думав про те. Іллі якось було байдуже: сам – то й сам, він теж сам, але ж комфортно почувається. Чому ж Іванові погано?
Перед Новим роком не вдалося поїхати до меншого брата, вони йшли святкувати до кумів. Дмитро вирішив навідатись до нього на Різдво. Зателефонував Іллі. Той довгенько думав, а потім відповів, що, звичайно, поїде, але ненадовго, бо має намір невдовзі одружитися з Настею, отож буде зайнятий. Хто така Настя, Дмитро не знав, проте був радий, що нарешті Ілля влаштує особисте життя, може, зміниться, стане не таким байдужим і відстороненим до людей, бо через кар’єру і наживання статків він нехтує навіть ріднею.
Дмитро зателефонував Іванові й повідомив про їхній з Іллею намір приїхати до нього в гості. Брат дуже зрадів і все запитував, що ж їм такого приготувати, аби душі було радісно на свято.
– А що ти можеш приготувати? – казав Дмитро. – Навари картоплі, поставиш солених огірочків, помідорчиків, а все інше ми привеземо.
Потім перевів мову на те, що братові час і про власне життя подумати, про роботу, не просиджувати ж молоді роки в селі, де ні роботи, ні клубу, ні лікарні, навіть магазину немає. Іван мовчав, а потім відповів, що про все поговорять потім, а зараз йому треба йти козу годувати.
– Яку козу? – здивовано запитав Дмитро, бо знав, що батьки тримали корову.
– А ми з Лідкою помінялись: я їй – корову, вона мені – козу. Так і їй добре, і мені, – пояснив брат, – для її дітей молока вистачає, а мені небагато треба, та й мороки менше. Ну, добре, пішов я. Чекаю в гості.
Дмитро спантеличено слухав короткі гудки. Його брала злість на брата: це ж треба корову на козу виміняти! Ще він боявся, щоб ота Лідка не споганила Іванові життя. Вона його ровесниця, навіть в одному класі колись навчались. Тільки пішла в доросле життя вона занадто рано. Хоча чому «пішла»? Спосіб життя їхньої родини звів її на манівці. Дорослі проблемами не переймались, дівчина на них, здається, теж не надто зважала. А якщо і зважала, то не знала, що робити, бо нікому було навчити. Батьки жили, як заманеться: сьогодні є що їсти – добре, немає – то добрі люди дадуть, пожалівши дітей. З їхньої оселі ніколи не вивітрювався запах оковитої. Хоча вони були нібито й добрими людьми, ніколи нікому нічого поганого не заподіяли. Може, тому село їх отак підтримувало.
У тій байдужості до себе, до дітей і зростала Ліда. У 17 років уже мала доньку, а в 20 сина. Невдовзі її чоловік десь повіявся і зник. Жінка накидала оком на Івана. Та поки були живі батько й мати, він ніби противився тим стосункам. А тепер? Он уже корову на козу обміняв. Якщо пов’яже свою долю з Лідкою – пропаде.
У Дмитра було неспокійно на душі. Думка про те, що чекає його меншого брата в забутому людьми й Богом селі, не давала спокою. Швидше б поїхати до нього, поговорити. Може, він його до себе на роботу влаштує. Спершу нехай би пожив у них, а там підшукали б квартиру. Треба ж щось робити, інакше пропаде.
Ось нарешті настав час і до брата в гості ладнатись. Мабуть, поїдуть з Іллею машиною. Та брат повідомив, що приїде трохи пізніше. Що ж, доведеться теліпатись електричкою, а потім автобусом. Та Дмитрові не звикати. Діти з ним не поїхали, у кожного виявились термінові справи. Марійка теж не горіла бажанням гостювати в Івана. Ну, що ж, він таки поїде до брата. Хоча, як щойно подумав, треба було його до себе запросити.
Але хочеться самому переступити поріг батьківської хати, вдихнути з дитинства знайомий запах, хоч на кілька хвилин повернутись у той час, коли вони всі разом були такі щасливі, коли за столом усміхнені мати, батько й вони – троє братів, не розділені статками, зарозумілістю, байдужістю. Може, й добре, що Марійка з ним не поїхала. Вони сьогодні зберуться усі втрьох, поговорять, згадають, може, повернуться колишні теплі родинні стосунки, а то стають чужими.
Дмитро відчинив двері хати – нікого. Поставив важкі сумки, в які йому Марійка наклала всякої всячини. Походив кімнатами – нема Івана. Мабуть, доїть козу чи годує курей. І знову від думки, що у хліві замість Зірки стоїть якась рогата коза, Дмитрові стало кепсько. Оглянувся – все як за життя батьків. От тільки припало пилом. Не схоже то на Івана. Поки жили батьки, він таку чистоту підтримував, що деякі жінки могли позаздрити. А он і невипрані речі у закутку, ще й немиті горнятко і тарілка на столі.
Сполоснув посуд. Аж тут і брат у хату. Вже ледь на ногах тримається, неголений, волосся скуйовджене. Дмитро зробив йому зауваження, той поспіхом розчесався, але голитись не захотів. Почали накривати на стіл. Іван витягнув захололу картоплю, поставив огірки, помідори, як і домовлялись, а все інше, варене й смажене, виставляв Дмитро.
– Скільки всього доброго! – мов дитина, радів менший брат.
Радий і Дмитро, що хоч якось скрасить одноманітні Іванові дні. А проте його вже гриз у душі черв’ячок, бо бачив, що затягує брата у трясовину, з якої не кожен може вибратись. Он як тхне від нього. Свято? Але ж із ким він святкував, що за компанія?
Іван, ніби прочитавши його думки, промовив:
– А це ми з Лідкою за свято вже трішки посиділи.
Дмитро нічого не відповів, лише сердито засопів.
У цей час хтось відчинив двері. То Ілля. Дмитро чув, як підкотила якась машина, але не звернув уваги, а це, виявляється, брат. Привітались. Ілля прискіпливо оглянув хату, сів біля столу, виставивши на нього дві пляшки марочного.
– Оце так, оце так закуска, – радів Іван, – а нам з Лідкою довелось якусь бурду за свято. Щоправда, в баби Ольки взяли, в неї вона добра, справжня.
Дмитро припросив усіх до столу..
– Я не буду, – відмовився Ілля, – я за кермом.
– А хіба ти не залишишся ночувати? – запитав Дмитро.
– Ночувати? Я ж не сам, Настя захотіла зі мною поїхати.
– То де ж вона?
– У машині чекає.
– Як чекає? Чому не запросив?
– Куди запрошувати? – сердито блимнув очима Ілля. – Та вона й сама не захотіла заходити. Так що мені хвилин десять залишилось.
Іван, який уже зранку заросився, байдуже слухав ту розмову. А Дмитрові стало прикро. Ніби стрепенувся під чиїмось поглядом – то мати з батьком із фотографії на стіні дивились на своїх дітей. І стільки смутку було в тих очах, що Дмитро мимоволі відвів від знімка погляд.
За десять хвилин Ілля і справді підвівся. Попрощались. Дмитро не захотів його проводжати. Образа на брата засіла у ньому. Він не міг з нею впоратись, відігнати її.
Загуділа машина – і тиша на вулиці. Навіть чомусь собаки не гавкають. Іван наминав ковбасу, коли хатні двері прочинились. На порозі… Невже то Лідка? На вигляд їй уже не 30, а цілих… Ні, тут і вік уже не визначиш. Видно, що веде зовсім не здоровий спосіб життя. Тулить до себе якийсь згорточок. Вітається, підходить до столу, кладе той згорток, у ньому, як каже, пиріг. Причастившись зі щедрого столу, пропонує скуштувати її випічку. Дмитро для годиться відламує маленький шматочок, кладе до рота і від несподіванки аж підстрибує:
– Що це таке?!
– Пиріг, – каже Лідка.
Поки Дмитро все випльовує, вона й собі кладе до рота шматок, не розуміючи, чому чоловік незадоволений. Лише скуштувавши, проказала:
– Це, мабуть, замість кориці я його перцем притрусила. Та то нічого, верх можна зрізати.
Шкода Івана, добра він людина, а тут пропаде. Він же за Іллю й за Дмитра відпрацював удома, доглядаючи батьків, у той час як два старші брати влаштовували своє життя. Дивись, тепер скотиться на саме дно. Що в селі робити? Треба його до себе забрати. А потім Дмитро уявив свою трикімнатну квартиру і п’ятьох осіб у ній, а ще Івана. Але ж він його на певний час візьме, а потім підшукає квартиру. Може, й особисте життя вдасться братові влаштувати. Бо де ті дівчата в їхньому селі? Лідка? Хіба що одна за віком підходить Іванові. Але він не хоче братові такої долі. Ні, не тільки тому, що в неї двоє дітей, а й тому, що її вже не виправиш, обоє так і пропадуть.
Іван мирно посапував на ліжку. Дмитро зачинив вхідні двері і собі приліг на дивані. Не міг заспокоїтись, треба щось вирішувати, він не може залишити брата сам-на-сам із бідою, яка заглядає у його долю.
Зателефонував Марійці, розповів їй про свої наміри. Дружина зітхнула, сказавши, що їм усім затісно буде.
– Я брата не залишу. Не тільки для нього це роблю, а й для нас. Який приклад буде нашим дітям, коли його в біді залишимо? А ти ж хочеш, щоб вони одне одного ніколи не покидали?
Врешті дружина погодилась. Дмитро зі спокійним серцем заснув, і чомусь снився йому Лідчин пекучий пиріг.
Встав ранесенько. Пішов до Лідки, завів їй козу. Домовився з тіткою Любою, що вона догляне їхню Зірку. Нехай забирає у свій хлів, бере корми. І їм добре, і їй молочко, сметанка, сир. А там видно буде. Віддав їй і курей, бо в Лідки вони ніколи не велися, мабуть, через недогляд.
Коли Іван прокинувся, з господарством усе було вирішено. Думав, брат буде проти, а той ніби зрадів, заглядав Дмитрові в очі, не вірячи, що таке справді може бути. Всі продукти з холодильника заніс Лідці. Та дякувала і бігла слідом, запитально поглядаючи йому в очі і весь час запитуючи:
– А ти повернешся?
Вони пішли до автобусної зупинки. Дмитро оглянувся: серед дороги стола Лідка й дивилась їм услід. «Бідна жінка, – подумав, – вона нормального життя ніколи не бачила. Та й чи побачить? Нема кому витягнути її». Пригадав її різдвяний аж до гіркоти пекучий пиріг. Криво посміхнувся.
Автобуса не довелось довго чекати. Вони їдуть. Як буде далі? Хто знає. Але треба щось робити, треба рятувати брата.
Ніна ПЕТРЕНКО.
Текст підготовлено – intermarium.news. Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
