Добре матері говорити про заміжжя, коли сама все життя прожила за батьком, мов за кам’яною стіною. Нічого її не обходило по господарству. Бо все батько робив, а вона лиш на кухні та на пошту на роботу.

Не знала мама, що таке зі стайні викинути чи корову подоїти, бо те все робив тато.

– Ти між люди йдеш, то чого до стайні тобі йти. А мені й так біля тракторів крутитися, то нічого, – казав він їй.

Навіть на городі полоти моркву, то тато теж ставав до роботи, хоч він і сам не сидів, а важко працював. Йому було приємно з мамою і робити, і відпочивати.

Гроші всі віддавав мамі, як були якісь питання, то все й сам вирішував. А вона тільки те й робила, що усміхалася і казала, який у неї Петрусь молодець.

Єдиний раз, коли вона була не задоволена Петрусем, то коли на світ з’явилася я.

– Петре, в дитини твій ніс! Як ми її заміж видамо?

Але батько не бачив, який у мене ніс чи вуха, бо любив мене навіть більше, ніж маму. У нас були секрети від мами, де саме я зіпсувала плаття чи розірвала кофтинку, адже не скажеш мамі, що тато мене вчив їздити на велосипеді і просто відпустив з гірки чи вчив шукати черв’яків на щуку.

І ось тата раптово не стало, а мені наче три роки, а не тридцять, бо я не розумію, як я маю з усім справитися, коли мама просто не встає з ліжка! З роботи її звільнили, до пенсії далеко. Ще би можна протягнути на мою зарплату, тим більше, що є господарка. Але ж де…

Я не встигаю зранку корову обійти, а мати ніколи це не робила та й далі собі лежить і все. Я спочатку просила сусідку, думала, що мама кілька тижнів погорює і будемо ми обоє жити далі. Але де.

Прийшлося корову продати, свиню також, бо хто ж то нагодує.

– Ти чого заміж не виходиш, – казала мені, – тоді й легше було б.

– Та ти б з ліжка нарешті встала та роботою зайнялася, а то все на мені, я вже не можу так!

– А я могла. коли ти маленька була.

– Та що ти кажеш? Певна, що то тато до мене вночі вставав! Бо ти все життя звикла, що хтось за тебе все робить, а тут все, приїхали!

Вона пішла в свою кімнату і там хлипала, а я вже не могла того винести, бо вже рік за батьком, а ситуація тільки погіршується. Добре, що є кури та яйця несуть, бо на городі то фітофтора кинулася, то жук і не було урожаю.

Я мріяла про власне житло, тому потроху відкладала, думала, що як сама житиму, то й кавалер який знайдеться швидше. А тепер, виходить, я маю тут жити до кінця, бо матір геть не хоче братися за голову.

Нема вже між нами приязні, одні докори одна одній. Мені навіть видавалося, що мати спеціально все робить для того аби піти ображено з кімнати і там голосно хлипати аби я це чула і йшла перепрошувати.

І одного вечора я вирішила, що не піду, досить з мене. Але далі зрозуміла, що треба викликати швидку. Всю дорогу думала, що понад усе хочу аби мама одужала, хай вже просто лежить на ліжку, але є у мене, бо я тоді геть буду сама.

На моє щастя, мама одужала і навіть стала якась більш самостійна та відповідальна. То не дивно, адже на носі моє весілля! Так, я познайомилася з фельдшером, який маму оглядав і так якось у нас все й закрутилося.

– Та я маю бути в силі, як онуки підуть, – казала мама, пораючись у розсаднику, – треба й зелені, треба й козочку купити, треба всього насадити… Нема коли лежати!

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page