Добре моя мама казала, але де я її слухати хотіла: «Ти будеш у всіх приказкою, тому не корч з себе бозна що!», але тоді мені видавалося, що всі мої мрії мають здійснитися і прекрасний принц має мене забрати з цього убогого дому в прекрасний трикімнатний палац.

Мама мене кликала то полоти, то копати, а я ховалася від неї на горищі і мріяла, мріяла, мріяла.

Тоді вона й просила мене «бути попри люди, а не над люди», а я лиш пирхала:

– Та ще всі мені будуть в рота зазирати, як я вдало вийду заміж. От побачите, що я в ваше село й кроку не ступлю ніколи, тільки б звідси поїхала!

Але після школи, хоч я й поступила вчитися в місто, але так мені ніхто гідний не зустрівся, ні, може й були гарні хлопці, але ж де у них була квартира в місті своя? Всі вони були як не з нашого села, то з сусіднього чи з району, а міських у нас не було в училищі.

Коли ж вернулася в село, то знову дивовижа – подружки всі заміж вийшли і нема вже з ким і на вулицю вийти, всюди вже молодші за мене бігають. Отак і стала сидіти в хаті, бо ж зранку на роботу.

– Віро, шукай когось у себе на роботі чи в автобусі знайомся, – просила мене мама.

– Ага, знайомся! Я ще гордість маю!, – казала їй я.

Але як стукнуло мені тридцять п’ять, то вже було ні до чого, бо стала я мов той перст сама. Як не стало мами, то й не стало господарки, я навіть курей не тримала, бо не любила їсти яйця. Того року ледве я зиму перебула і якби не моя подруга найкраща, то не знаю, що зі мною було б:

– А ти носом не крути, – повчала вона мене, – ти й так в місті працюєш, то купи й розсади і насіння, я тобі дам відро картоплі, то й посадиш трохи, щоб тобі стало жити. Сама ж бачиш, що й капусти квашеної треба і огірочки на зиму ой як йдуть мариновані.

Ой, бачила я, бачила, що не цінувала материну працю і її поради, бо прийшлося самій вчитися і пригадувати, як мама робила, щоб прожити на свою зарплату, щоб все робити вчасно, бо повірте, не горять сирі дрова добре, а зима дуже довга.

Аж якось приходить до мене подруга. А я їй кажу:

– Ти тільки світло не включай.

– Чого? Перегоріло?, – цикає Наталя і бачить, що я за накритим столом сиджу, – ти що святкуєш?

– Самотність вічну, – кажу я.

– О, так не годиться, подруго, вже нема чого перебирати кавалерами, то я попрошу чоловіка з роботи когось тобі підшукати.

– Ні, кому вже я треба, – відмовляюся я, – як молода була, то не хапали, а тепер я теж будь-якого не хочу.

– А ти не дивися вже на красу, а дивися в душу, з ким жити можна – того й вибирай.

Хоч Наталя й наказувала чоловікові мені женихів шукати, але той таких присилав, що вже хоч стій, хоч падай – всіх я забракувала, бо вже краще одній з котом.

А якось мій кіт пропав. Ні, він ходить у мене на кавалєрку, але ж не на два тижні! Я вже що його накликалася, що нашукалася – нема. На ніч ставила миску з молоком на поріг і сиру кидала, бо ж, може, прийде та поїсть.

А якось йду з роботи, а мій кіт на воротях, мов газда сидить в мого однокласника.

– Ах ти ж, – кажу йому, – ану додому! Я тебе шукаю, місяця собі не знаходжу, а ти тут вилежуєшся…

Не встигла я договорити, як відкриваються ворота і здивоване обличчя Богдана дивиться на мене.

– Ой, – тільки й сказала я, бо далі ми обоє почали реготати і то кожен з свого, а як почали розказувати вже кожен своє, то ще й з того сміялися.

– А я думаю, що то за мною, – каже Богдан,- а ти отак за котом переживаєш!

І знаєте що? Так, кіт нас звів! Богдан вернувся додому з лісів, життя там йому не склалося, а тут у нас обох все зійшлося, як Бог приказав. І дітей ми встигли мати, і онуків діждали, тільки от кіт наш все це не бачить теж очима своїх онуків.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page