Мене звати Анна, і ця історія про те, як я намагалася побудувати не лише дім, а й щасливе життя з коханим чоловіком, але зіткнулася з реаліями, які перевірили нас на міцність.

Усе почалося три роки тому, коли Андрій, мій тоді ще хлопець, запропонував мені жити разом. Я була на сьомому небі від щастя, адже три роки наших стосунків були сповнені любові, сміху й планів на майбутнє.

Але жити ми мали не самі, а з його батьками — у їхній просторій квартирі в центрі міста.

— Анно, ти впевнена, що готова до цього? — запитала моя мама, коли я поділилася новиною. Її голос тремтів від хвилювання. Вона сама виховувала мене й моїх молодших братів після того, як тата не стало, коли мені було лише п’ять. Мама завжди була обережною, коли йшлося про великі зміни.

— Мамо, я кохаю Андрія. Ми впораємося, — відповіла я впевнено, хоча в глибині душі відчувала легкий неспокій.

Перші місяці в домі батьків Андрія були схожі на казку. Катерина Іванівна, його мама, готувала смачні вечері, а батько, Михайло Петрович, розповідав кумедні історії зі своєї молодості.

Але поступово я почала помічати, що свекруха дедалі частіше робить зауваження. То я неправильно посуд склала, то вечерю не встигла приготувати, то занадто довго сплю вранці.

Одного недільного ранку, коли ми з Андрієм сподівалися виспатися після важкого тижня, двері нашої кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася Катерина Іванівна.

— Доброго ранку! Ви що, досі спите? — її голос був різким, як тріск гілки. — Я вже й прибрала, і обід готую, а ви тут ніжитеся!

Андрій, ще напівсонний, потер очі й тихо відповів:

— Мамо, дай нам трохи спокою, будь ласка. Ми ж не щодня відпочиваємо.

— Спокою? — обурилася вона. — Це мій дім, і тут усі живуть за моїми правилами. Якщо вам не подобається, шукайте собі інше місце!

Я мовчала, але всередині все кипіло. Андрій узяв мене за руку й шепнув:

— Не звертай уваги. Ми щось придумаємо.

Того ж вечора він відкрив ноутбук і почав шукати квартири в оренду. Ціни кусалися — від 7 000 до 10 000 гривень за місяць за скромну однокімнатну квартиру. Але ми вирішили, що краще затягнути паски, ніж терпіти постійний тиск.

— Анно, дивись, ось ця виглядає непогано, — сказав Андрій, показуючи фото затишної квартири на околиці міста. — 8 000 гривень, але там є все необхідне. Що скажеш?

— Давай подивимося, — відповіла я, відчуваючи полегшення від думки, що ми нарешті будемо самі.

Через тиждень ми переїхали. Наша нова домівка була невеликою, але затишною. Ми купили кілька вазонів, повісили яскраві штори, і я нарешті відчула себе господинею.

Життя налагодилося. Я влаштувалася на роботу в невеличку маркетингову агенцію, а Андрій отримав підвищення у своїй компанії. Ми почали мріяти про власний дім.

Одного вечора, сидячи за чашкою чаю, Андрій задумливо сказав:

— Знаєш, Анно, я хочу, щоб у нас був свій куточок. Не орендований, а наш. Може, пошукаємо будинок поблизу столиці. Так, щоб їхати не далеко?

Я з ентузіазмом підтримала ідею. Ми витратили кілька місяців, об’їздили десятки будинків, і нарешті знайшли ідеальний — за містом, біля лісу, з гарним краєвидом. Ціна була 80 000 доларів, але в нас бракувало 20 000. Андрій запропонував звернутися до його батьків.

— Вони допоможуть, я впевнений, — сказав він. — Тато завжди казав, що підтримає нас у важливих справах.

Я вагалася. Мама завжди вчила мене покладатися на себе, але ми з Андрієм уже вичерпали всі заощадження. Тож я погодилася.

Катерина Іванівна вислухала нас уважно, коли ми приїхали до неї з проханням.

— Добре, ми дамо вам 20 000, — сказала вона, поправляючи окуляри. — Але ви ж розумієте, що це серйозні гроші. Ми хочемо бути впевненими, що все буде оформлено правильно.

— Звісно, мамо, — відповів Андрій. — Ми все повернемо, коли зможемо.

Я кивнула, хоча в душі відчувала тривогу. Щось у її тоні змушувало мене насторожитися.

Ремонт і перебудова будинку розпочалися. Ми з Андрієм проводили на ділянці кожен вільний день. Я фарбувала паркан, він допомагав робітникам. Ми мріяли, як у цьому домі бігатимуть наші діти, як ми святкуватимемо тут Різдво.

Але одного дня, коли я прибирала в нашій тимчасовій будці на ділянці, я натрапила на папку з документами. Відкривши її, я побачила договір купівлі-продажу. Ім’я власника дому мене приголомшило: Катерина Іванівна.

— Андрію, що це? — запитала я, ледве стримуючи тремтіння в голосі, коли він повернувся з роботи.

Він узяв документи, пробіг очима й спокійно відповів:

— Анно, не хвилюйся. Батьки просто оформили дім на маму, бо вони дали нам гроші. Це формальність. Вони перепишуть її на нас, коли ми повернемо борг.

— Формальність? — я підвищила голос. — Це наш дім, Андрію! Ми вкладаємо сюди всі свої сили, а юридично він належить твоїй мамі?

— Ти перебільшуєш, — відповів він, намагаючись мене заспокоїти. — Мої батьки не такі. Вони просто хочуть убезпечити свої гроші.

Я не могла повірити, що він так легко це сприймає. Ми посварилися вперше за довгий час. Я навіть сказала, що подумаю про переїзд до мами, якщо він не розбереться з цим.

Але через кілька днів сталося те, що змінило все. Я дізналася, що вагітна. Радість від цієї новини затьмарила всі образи. Я зателефонувала Андрію з роботи:

— Андрію, у нас буде дитина! — вигукнула я, не стримуючи сліз радості.

— Справді? Анно, це ж чудово! — його голос тремтів від щастя. — Я приїду раніше, ми це обговоримо!

Того вечора ми довго говорили про майбутнє, про те, як назвемо доньку, як облаштуємо дитячу кімнату. Я вирішила, що заради нашого малюка ми мусимо знайти спільну мову. Але Катерина Іванівна, дізнавшись про мою вагітність, почала з’являтися в нас мало не щодня.

— Анно, тобі треба більше відпочивати, — казала вона, приносячи чергову каструлю з борщем. — І чому ви так рідко до нас приїжджаєте? Ми ж хочемо бути частиною вашого життя.

— Ми вдячні, Катерино Іванівно, але в нас зараз багато справ, — відповідала я, намагаючись бути ввічливою.

Але вона не вгавала. Телефонувала щодня, запрошувала до себе, наполягала, щоб ми привозили майбутню онуку, щойно вона народиться. Я відчувала, що втрачаю контроль над своїм життям.

Після народження нашої доньки, Софійки, напруга лише зросла. Катерина Іванівна з Михайлом Петровичем приїхали до нас у пологовий. Вони принесли квіти, іграшки й виглядали щасливими. Але щойно ми повернулися додому, телефон не замовкав.

— Анно, приїжджайте до нас! — наполягала свекруха. — Софійка має знати своїх дідуся й бабусю!

Я намагалася пояснити, що нам потрібен час, щоб звикнути до нового життя. Але одного дня я не витримала й сказала прямо:

— Катерино Іванівно, ми цінуємо вашу турботу, але дайте нам трохи спокою. У нас зараз багато клопоту з Софією, і ми хочемо побути самі.

Вона образилася. А через тиждень сталося те, що остаточно зруйнувало мої ілюзії. Моя мама, яка живе в селі й виховує моїх братів, зателефонувала мені в сльозах.

— Анно, що відбувається? — її голос тремтів. — Я була в Катерини Іванівни, вона запросила мене поговорити. І знаєш, що вона сказала? Що ваш дім — це її дім! Що ви там живете тільки з її дозволу! Доню, як ти могла до цього допустити? Ти ж усе своє серце в той дім вклала!

Я була приголомшена. Мама не знала про позичені 20 000, і я не хотіла її засмучувати. Але слова свекрухи вразили мене. Того ж дня я зібрала речі, взяла Софію й поїхала до мами в село.

Андрій приїхав за мною наступного дня.

— Анно, що ти робиш? — запитав він, коли я відчинила двері. — Чому ти поїхала?

— Я не повернуся, поки не побачу, що наш дім справді наш, — твердо сказала я. — Твоя мама вважає, що ми там гості. Я не хочу так жити.

Він виглядав розгубленим. Я бачила, що він не очікував такого від своїх батьків. Ми знову орендуємо квартиру. Андрій обіцяв поговорити з мамою, але Катерина Іванівна не поспішає переоформлювати дім на нас, каже, що так для всіх буде краще, бо вона не чужа і так правильно.

Я вірю, що ми знайдемо вихід, але зараз я твердо вирішила: наш дім має бути нашим, і я зроблю все, щоб захистити нашу сім’ю. Чоловік не розуміє цього, ображається, хоча приїздить щоденно.

Але поки так. Я й пилинки у тому домі з місця не зрушу доки не буду певна що він наш. Ну хіба я не права?

Головна картинка ілюстративна.