Добре пам’ятаю, як нам обом було незручно. Мама стояла на порозі не пускаючи мене у рідний дім, усе поглядала на сестру мою і її чоловіка. “Доню, ти одна, а нас тут багато. Чого тобі село? Їдь у місто, дитино! Ну нема куди й спати тебе покласти”.
Вісім років тому я вийшла заміж і поїхала жити до чоловіка у місто. Вірніше, не до чоловіка, а в дім його матері. Однак, той шлюб ще на весіллі моя мама зіпсувала своїми словами про те, як вона рада тому, що я нарешті вийду із хати, бо сама мусила нас двох із сестрою годувати.
Свекруха собі те добре запам’ятала і три роки мені все вигадувала і вигадувала свою доброту нескінечну і те, що я прийшла до них у дім у чому була. Та ще й те, що в мене освіти не було вищої, не додавало мені ваги в її очах.
Одного дня я зібравши свою торбу подякувала красно свекрусі за хліб і сіль, повідомила чоловіку, що йду від нього і поїхала в село до мами на перший час. Не тому що не мала виходу я до неньки подалась. Потрібен був тихий берег, де було мені сісти і не поспішаючи подумати в якому то напрямку “плисти” далі.
Та мама мене не впустила. Стіною на порозі стали мама сестра і зять. Бачте, у них родина велика ще й діток двоє, то я не маю куди кроку стати, бо їм самим тісно. Мама і чаю не запропонувала, не запитала куди піду – просто замкнула двері поперед мого носа.
Добре, що мала я роботу яку, а спинитись могла в хостелі. Зробила документи необхідні і поїхала в Чехію на роботу, бо ж добре розуміла, що мушу уже собі на житло заробляти, аби мати свою хату у якій мені не зачинять.
З родиною я не спілкувалась, та й вони мною не переймались. Про те, що я вдруге заміж вийшла, про те, що стала мамою і про те, що ми із чоловіком придбали будинок під столицею я також нікому не повідомляла.
Аж цьогоріч на Радоницю, коли я в село приїхала вклонитись місцю спочинку дідуся і бабусі, побачила я маму із сестрою. Картина мене збентежила, бо обоє були одягнені сяк-так і ходили рядами збираючи у великі торби паски, цукерки і яйця із горбочків.
— За що живуть узагалі? – похитала головою сусідка мамина. – Зять усе з дому несе, такі концерти влаштовує. Бідна Ліда і рада збутись та куди донька з дітьми піде?
Я до мами не заговорила, сестра пройшла і також мене не впізнала, та й не дивились вони на людей, іншим були зайняті. Приїхала додому і спати не можу, ходжу і все мені та картина перед очима.
А може, забрати маму до себе? У нас просторий двір, є стара хата на подвір’ї, яка придатна до життя, там і вбиральна і ремонт зробити можна косметичний:
— А ти певна, що мама сама прийде? – запитує мене свекруха, – Не приведе з собою свою доню улюблену, дитино? Та й не шукає вона твоєї доброти і підтримки. Немає тебе у її житті. Впевнена що хочеш ще раз розчаруватись?
Слухаю я свекруху – права, але ж чого так на душі тоскно та темно? Може й правда, забрати маму до себе.
А чи не треба? Як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
